Не встиг Назар набрати номер, як телефон Яни (який Назар завбачливо поставив на зарядку) вибухнув серією повідомлень та вхідним викликом від Олі.
Яна схопила трубку:
— Оля! Ти де?! Ти знаєш, де я прокинулася?!
— Яночка? — з трубки пролунав осиплий, заспаний голос подруги. — Ох, моя голова... Ти жива? Ти де? Я сподіваюся, ти не втекла в ночі купувати нового кота?
— Я у твого брата! На ліжку! У його футболці! — майже пошепки засичала Яна в трубку. — Олю, як ти могла мене з ним відправити?!
На іншому кінці дроту запанувала тиша. Потім пролунав гучний гуркіт — здається, Оля від несподіванки випустила з рук чашку чи впала з ліжка.
— Що-о-о?! У Назара?! — зарепетувала Оля так, що Назар у коридорі мимоволі посміхнувся. — У мого малого Назика?! Янка, ти що, спокусила дитину?! Йому ж тільки... ну, гаразд, йому двадцять п'ять, але він для мене все одно малий! Ви що... робили ДЕЩО?!
— Та нічого ми не робили! — червоніючи до кінчиків вух, рятувалася Яна. — Він мене просто привіз, бо ти, між іншим, не змогла згадати мою нову адресу! А в мене він спитати не зміг, бо я не вчасно заснула.
— А-а-а... Ну так, біля парку ж жовтий будинок... чи червоний... — протягнула Оля, трохи заспокоївшись. — Слухай, але Назик у мене красунчик, правда? Шість кубиків пресу, робота шляхетна... Може, ти даремно відхрещуєшся?
— Олька, я тобі зараз цей прес на голову натягну! Я йду додому!
#2975 в Любовні романи
#597 в Короткий любовний роман
#187 в Романтична комедія
Відредаговано: 02.11.2026