Операція «Транспортування»

До виходу Назар практично ніс Яну під пахвою. Вона була настільки маленькою і легенькою порівняно з його зростом під два метри, що він майже не відчував її ваги. Яна тим часом щось бурмотіла про недосяжне жіноче щастя і намагалася погладити його за м'язисте плече, примовляючи: «Який гарний костюм... і прес кубиками... це вас у МНС так годують?».

У машині Назар увімкнув тиху музику. Олю він висадив першою біля під'їзду її будинку.

— Назику, любий, відвези Янку додому, добре? — Оля вилізла з заднього сидіння, трохи похитуючись.

— Без проблем. Адресу кажи, — Назар обернувся до пасажирського сидіння.

Яна вже мирно сопіла, згорнувшись калачиком і підклавши під щоку свою маленьку сумочку.

— Оль, яка адреса? — повторив Назар.

Оля замислилася, почухала потилицю і видала:

— Е-е-е... Вона нещодавно орендувала нову квартиру... На вулиці... Франка? Ні, Лесі Українки... Коротше, десь біля парку! Новий будинок, жовтий такий! Чи червоний?

— Олю, у нас біля парку п'ять нових будинків, жовтих і червоних! — вибухнув Назар.

— Все, Назику, я пішла, бо мене нудить! Ти ж рятувальник, щось вигадаєш! — Оля швидко зачинила двері й помахала рукою, зникаючи в під'їзді.

Назар залишився в машині один на один із непритомно сплячою «потерпілою». Він подивився на Яну. Вона виглядала такою беззахисною, з цими розпатланими короткими пасмами та злегка відчиненим ротом, що в ньому спалахнуло щось тепле.

— Ну і що мені з тобою робити, старша подруга моєї сестри? — тихо хмикнув він. — На вулиці не залишиш. До сестри назад повертатися — там мама... Ех, мабуть прийдеться везти тебе до себе.