Глава 3

- Кетлін, мила! - вже не в перший раз покликала її мати.

- Так, мамусю? - насилу відірвавшись від книги, відгукнулася вона зі своєї кімнати.

- До тебе прийшли.

Це її раптом неабияк спантеличило. Кетлін здивовано підняла брови. Збігаючи по сходах, в передпокої вона помітила Міранду.

- Привіт, - посміхнулася та , як ні в чому не бувало. - Ось, вирішила витягти тебе прогулятися. Вибач без попередження. Адресу дізналася в адміністрації. Просто так нудно стало сидіти в гуртожитку у вихідний день. Підемо?

- Але ... я, не можу, - розгублено розвела руками Кетлін. Я готуюся, у мене завал з тригонометрії. Мені ще купу всього треба переробити.

- Кетлін! - мати зробила наголос, нагородивши дочку красномовним поглядом. - Іди і не викручуйся! Тобі вже давно пора провітритися і розвантажитися від цих занять!

- Але, мамо! - Кетлін злякано напружилася.

- Іди, нічого не хочу слухати! Мірандо, дуже добре, що ти зайшла. Я навіть не знала, що у Кетлін з'явилися тут у Бостоні друзі. Доручаю тобі відповідальне завдання, Мірандо - розваж її, тільки щоб без алкоголю. Гаразд? А то вона у нас зовсім здичавіла серед своїх конспектів.

- Я спробую, - білозубо посміхнулася Міранда, - Але як бачите випадок складний.

Ізабелла з сумом кивнула і мало не виштовхала дочку за двері.

- О, боже, - пробурчала собі під ніс Кетлін, зітхаючи , спускаючись з ганку.

- Ну чого ти? Підемо в шапіто або в кіно! Вийшов новий класний фільм, там головний герой така лапочка! А може, на атракціони? - жваво запропонувала Міранда, немов вони тільки вчора розлучилися кращими нерозлучними подругами.

- Ні, не в цирк і не в кіно! Терпіти не можу клоунів і солодкі соплі! Я нікуди не хочу! - випалила Кетлін, зупинившись як укопана . - Я взагалі не розумію, що ти тут робиш! ? Що це за інсценування дружби?

- Гаразд, підемо в тир, постріляємо. Я трохи вмію, - нітрохи не зніяковівши, відповіла їй Міранда, чіпко схопивши її за руку, потягнувши за собою.

- Що за день?! - Похитала головою Кетлін, через деякий час притискаючи до плеча рушницю. Але чим довше вона стріляла, тим більше їй подобалося. Чому раніше вона не розглядала це як розвагу?! Зібраність, зосереджено наводиш приціл, натискаєш на курок і ... бах! І все починаєш спочатку. І думки не відволікають. Прості тупі руху.

- Кетлін, може вже вистачить? - роздратовано тупцювала поруч Міранда, вже кілька разів повторивши своє питання.

- Ти ж сама запропонувала. Я розважаюсь!

- Але можна і поговорити, а не стирчати тут вже цілу годину. Поговорити про різне, - якось непевно знизала плечима Міранда, обурено випнувши свою повну нижню губу.

- Гаразд, - Кетлін відійшла від тиру, мигцем помітивши, як швидко небо затягнуло низькими сизими хмарами. - Здається , буде дощ. Давай побалакаємо про погоду.

- У тебе приємна мама, - чомусь винувато посміхнулася Міранда. - Знаєш, ... я спеціально залізла в інтернет і зрозуміла, чому ти така. Чому не відповідаєш на питання, цураєшся людей. Через ту жахливу трагедію, - зі співчуттям сказала вона, вдивляючись в темніючі очі зблідлої  дівчини.

І Кетлін немов занурилась в розпечене залізо! ... Грань перетнули.

І стримуваний  біль, знову намагався вирватися назовні!

- Ах ось воно що! ? - майже зі злістю прокричала Кетлін. - Прийшла мене пожаліти?!! Поспівчувати? А мені цього не потрібно! Про це не можна просто поговорити! Адже ніхто тебе не просить лізти в душу !!!   

- Так, мені захотілося тебе підтримати, і я навіть не ображаюся, за те, що ти ореш на мене як ненормальна!

- А я і є ненормальна! В інтернеті випадково не вказано, що я три місяці пролежала в психіатричній лікарні ?! Ні? Як дивно! Мене до речі так і не вилікували, так що тримайся від мене подалі! - вигукувала Кетлін мало не на бігу.

Пішов дощ. Перехожі ховалися в укриття, в машини, і під парасолі. І тільки дві дівчини, які неслися одна за одною, ніби не помічали потоків води.

- Тобі потрібно виговоритися! Стане легше! - бігла слідом за нею Міранда.

- Дякую, вже намагалися! Ніякі розмови, ніякі розради не допомагають! Легше ніколи вже не стане, тому що ... тому що ... їх ніколи вже не буде! Я не маю чим більше жити! Я не вмію і не хочу без них, без Ніла, без Теда, без Метта! Тримаюся лише заради батьків, якщо б не вони, я навіть не роздумувала б! Це нестерпно і нескінченно боляче! І тобі не зрозуміти! - в істериці кричала Кетлін, все-таки випустив назовні свої почуття.

- Думаєш, ти одна втрачала? Сотні людей втрачають рідних і живуть  далі! Тому що ті, хто пішов, ні за що б не хотіли, щоб хтось так побивався за ними або вбивав себе! У нас з Ештоном теж померла мати, п'ять років тому. І я знаю, що це таке - зачинитися в собі! 

- Так, втрачають багато, але не всіх відразу, а якщо і так - мене не цікавить, як справляються інші! У мене не виходить! Я втратила улюблених братів, з якими стільки всього пов’язано, з якими зрослася душею і серцем! Вони були найкращими, самими чудовими хлопцями на світі! За що?! За що? За що? ... Я втратила кохану людину! Я до сих пір задихаюся від любові до нього! До сих пір мені здається, що підніму слухавку і почую його голос , або відкрию двері, а він там! Рідний, ... сміється, ... славний мій Метт. Не буде в світі більше такого, як він! Ніколи не буде! І мені до сих пір ввижається в схожій машині, в такій же як у нього футболці - він! Такий же дезодорант у того, хто проходить повз і все - у мене земля йде з-під ніг. І не легшає! Не можу забути! Не можу затиснути цю рану!