1. Темні справи

Маленька кімната у великій багатоповерхівці потопала у мороці. Лише світло від монітора комп'ютера освітлювало дві нахилені біля екрана хлопчачі постаті; двох друзів, що були нерозлучні ще з дитинства.

— Васю, може не треба? — запитав пухкий парубок, торкаючись плеча товариша.

— Цить, кажу тобі, — спокійно відповів рудоволосий хлопчина років шістнадцяти своєму знервованому другові. Його карі очі горіли передчуття прийдешньої насолоди. Він знав, що робить, і вже не міг дочекатись кінця цієї історії, щоб поніжитись в проміннях слави.

— Тебе за це посадять. Не роби цього, будь ласка, —  не угавав парубок, що виглядав трохи старшим за Василя. Його кругле обличчя почервоніло, а русяве волосся прилипло від поту. Страх за друга не покидав його. Він ледь стримувався, щоб не трястись усім тілом.

— Не каркай під руку. Тебе ніхто не тримає. Вали звідси, боягуз! —  рявкнув Василь, не відриваючи погляду від сімнадцятидюймового монітора, а рук від клавіатури з підсвічуванням клавіш для зручності роботи в темноті. Усю роботу над цим проєктом він виконував у темряві, не дозволяючи світлові торкатись його таємниць. Темні справи потребують темряви.

— Я не боягуз, — буркнув той. — Просто...

— Просто, Миколо, ми таке бабло заробимо, коли все вигорить. — При слові «бабло» вогник у його очах запалахкотів, і хлопець ще швидше почав друкувати на клавіатурі.

— А якщо...

— Готово! — тріумфально вигукнув рудий і натиснув клавішу Enter.

***

Кліп-кліп. Кліп-кліп-кліп.

Маленьке створіннячко відкрило свої мізерні оченята, але нічого так і не змогло побачити —  суцільна темрява огортала його.

«Хто я? Де я? — зароїлись думки у маленькій голівці. У відповідь тиша, тому воно почало саме себе заспокоювати: — "Хто я?" — це просто: я —  це я;  а от "Де я?" — припустимо, що й це не важко: я ж тут. Усе зрозуміло.»

Звучало б смішно, якби не так страшно. Темрява та холод наганяли такого страху, що й годі було бажати. Воно — новонароджене, або краще сказати новостворене, покинуте одне незрозуміло ким і для чого у темній пустій в'язниці. Єдине, що воно знало — необхідно їсти, поглинати усе на своєму шляху, але і цього воно не могло: не було що.

***

— А ти впевнений, що вірус не вбере ще й твою інформацію? —  поцікавився Микола, усе ще не приборкавши занепокоєння. Він хотів продумати та обговорити кожен крок, але Василя це тільки дратувало.

— Я що на дурня схожий? — ображено буркнув Вася та тицьнув пальцем в екран. — Він у захисній оболонці. Зараз я його запущу у мережу, і тоді ти все побачиш.

***
Тривога наростала щохвилини сильніше. А голод нестерпно здавлював горлянку, змушував хробака несамовито крутитись на одному місці. Щось промайнуло крізь прозорі стінки в'язниці, але швидко зникло, не даючи можливості хробакові-знищувачу поглинути себе.

Усе навкруги замиготіло, захисна оболонка розірвалась, і вірус потрапив у всесвітню мережу. Різні цифри, коди пролітали повз, але створіння не могло їх ухопити. Як тільки його зубатий рот наближався до цілі, усе його віртуальне тіло прошивало током та відкидало від наміченої їжі. Від побаченого, але недосяжного, разом з голодом прокинулась лють. Він готовий був гризти, навіть не звертаючи увагу на біль. Але коловорот, що затягував усе навкруги та його, не дав змоги нічого зробити.

***

Дві парі очей не відривались від монітора. Вони обоє слідкували за роботою системи, обоє чекали результату, але кожен з них думав про своє.

— Вась, що там відбувається? — запитав Микола. Усі ці цифри та символи, що миготіли перед екраном мало що значили для нього. Він хотів роз’яснення.

— Усе супер. Перший користувач уже піймав нашого Hrach-a, — ледь не підстрибуючи, проспівав малолітній хакер. — Ще кілька терабайт поглинутої пам'яті, й хробак досягне своєї цілі — нашої цілі.

— А чому не можна відразу його направити у потрібне місце? — хлопцеві здавалось, що знаючи більше інформації, він вгамує своє занепокоєння, але відбувалось усе навпаки: страх та тривога стискали серце.

— Ти дурень? По-перше, шлях його пересування буде дуже легко відстежити, що й приведе кіберполіцію до нас. По-друге, якщо вірус відразу попаде у їхню систему, це кваліфікують як DDoS-атаку та почнуть шукати винуватців, що знову таки приведе до нас. Тому потрібно, щоб вірус погуляв інтернетом та іншими ПК, а потім напав на ціль, але так, щоб це виглядало наче необачний працівник, щось підхопив з мережі.

— Але ж антивіруси. Хіба вони не зловлять хробака ще на підході до системи?  — бурмотів Коля, видно, що хлопцеві не подобається ідея, але заради друга готовий піти на це.

— Якщо чесно, я деколи дивуюсь чому я з тобою дружу. Уже кілька разів розповідав, що Hrach непомітний для будь-якого антивірусу. Перед тобою геній, — фиркнув хлопець, труснувши рудою чуприною та високо задерши кирпатого носа.

Все тіло трясло від внутрішнього задоволення, від розуміння своєї геніальності. Там за межами світла монітору, там, куди Василь направив свій погляд висів на стіні маніфест хакера. Очі не могли розгледіти ні єдиного слова, але хлопець мимоволі процитував уривок: «Я хакер, і це мій маніфест. Ви можете зупинити одного, але ви не можете зупинити нас усіх ... врешті-решт, ми всі подібні».

— А тепер іди додому, я вже втомився — хочу спати, — різким тоном скомандував Василь, майже силою випихаючи товариша з квартири.