Глава 2

Наступного дня я прокинулася пообідні. Сонечко ласкаво сяяло на дворі, і на душі було затишно, як вже давно не було. Ми класно відпочили, стрибаючі під улюблені пісні, смакуючи прохолодні коктейлі та зустрічаючі світанок на пустому пляжі стоячі по коліно у прохолодній воді…

Я солодко потягнулася та пішла на кухню варити каву.

За чашкою гарячого бадьорого напою, вирішила перевірити новини з соціального життя світової мережі.

Ого! Та мої селфі в новій сукні з таксі, світлини з клубу та з зустрічі світанку у морі набрали вже понад сотню лайків та коментарів.  Та всі вони були нічого не варті, окрім одного… Того самого лайка, заради якого все це й викладалося в мережу. Так, я активний користувач соцмереж, і в моїй стрічці багато особистих та робочих моментів. Проте такі відверті та занадто особисті фото я намагаюся приховувати.

«Вау! Ти неперевершена в цій сукні! Я бачу, відпочинок вдався. До речі, як водичка у морі?» - і купа смайликів поряд.

Я читала й посміхалася, відчуваючи себе щасливою. Такі прості слова, але вони були мені так потрібні зараз!

«Водичка вже тепла! Приїжджай! – відповіла я та додала смайлик в темних окулярах.

«Обов’язково, мила», - прийшла відповідь.

Я знову замислилися: цікаво, який він в житті? Такий саме чемний та турботливий, яким здається? Чи все те – лише маска, лише образ, який я сама собі вигадала?

Я відклала смартфон у бік, щоб насолодитися кавою, проте не судилося. У двері подзвонили. Я нікого не чекала, тож спершу спитала:

- Хто там?

- Кур’єр.

- Вибачте, але я нічого не замовляла.

- Доставка квітів, - радісно відповіли за дверима. – Ярослава Тимченко?

- Так, це я, - відкриваючи двері, промовила.

На порозі стояв юнак в джинсах та помаранчевій сорочці з логотипом фірми, яка дійсно була відома доставкою квітів. Він тримав у руках білу коробку з букетом різнокольорових квітів.

- Розпишиться тут, будь ласка, - він віддав мені зошита.

Я швидко поставила свій автограф напроти свого прізвища та віддала юнаку зошит, він передав коробку, побажав гарного дня та побіг вниз по сходах. Я повернулася на кухню, зачинивши двері.

Маленькі різнокольорові троянди у зеленому керамічному горщику – кімнатні рослини виглядали чарівно. Цікаво: хто ж надіслав їх мені? Я почала шукати листівку. Марно. Відправник був невідомий. Дуже дивно. Мою домашню адресу знає досить невеличке коло друзів. Хто ж з них? І головне – чому? День народження у мене взимку. Травневі свята минули, та я й якось не дарують на них квіти… Я не могла знайти відповіді. Не могла знайти бодай один привід.

Задзвонив телефон.

«Марійка» - висвітилося на екрані.

- Привіт, Яська! До тебе кур’єр вже завітав?

- Привіт. Так… - розгубилася я, - чекай, а ти звідки знаєш?

Подруга засміялася:

- Я бачу сюрпрайз фром Аргентина пройшов вдало!

- Марійко! – вигукнула я, - то це Майкл влаштував?

- Звісно! Він нам по букету прислав!

- Ну тобі-то зрозуміло: кохання-зітхання… А я при чому?

- При тому, що я твоя подруга, майже сестричка, - Марійка посміхалася. – Хотіла й тобі настрій покращати.

- Переказуй йому моє «грацці».

- Перекажу, звісно! О, а ось й він по скайпу дзвонить, вибачай, па-па!

- Па!

Несподівана думка змусила мене посміхнутися ще раз. Я сфотографувала квіти й ти тут же запостила в інстаграмі.

«Милі серцю троянди» - підписала я пост.

Мені була цікава реакція. Всіх: й друзів, й підписників, але ж найбільше – Алексова.

Лайки не змусили себе чекати, та й мої читачі та підписники одразу ж почали писати коменти на кшталт: «Гарні», «Вау, як мило», «Хто ваш таємний лицар?»

Проте від Алекса нічого… Навіть лайка. Проте з’явився лайк від Майкла та від нього же запит на стеження.

«Have a nice day», - написав він.

Телефон без перестану тренькав, цей пост неочікувано викликав багато емоцій, особливо у дівчат – невже квіти стали настільки рідкісним подарунком? Я вже навіть пожалкувала, що зробила це.

А троянди між цим посміхалися мені з підвіконня, у відчинене вікно зазирнуло сонечко. Швидко промайнув час – вже й літо на порозі. Я вирішила, що сидіти вдома в такий теплий день – це марна трата часу, одягла біли бриджі та кольорову футболку та вирушила к морю, вимкнувши телефон. Хотілося тиші.

Я дозволила собі розслабитися та подуркувати: побігала по хвилях уздовж берега, посиділа на пісочку, будуючи вежі. А ще якось раптом зрозуміла, що мені не вистачає друга – справжнього, надійного та кудлатого. Я бачила багато людей з собаками. Останні із дзвінким гавкотінням бігали по пляжу чи навпаки гуляли поруч з хазяїном на поводку, принюхуючись, вивчаючи все навколо.