Гірка троянда Едірне (серіал "Величне століття. Роксолана")

Вона прийшла, як ранок у саду,
З обличчям, що сіяло над Манісою.
Ніхто не пророкував їй біду,
Вона була весною і кулісою.

«Гюльбахар» — назвав її Султан,
Троянда, що дарує ніжні пахощі.
Він пив її кохання, як туман,
Не знаючи ні суму, ні слабкості.

Вона родила сина — Мустафу,
Надію трону, гордість яничарів.
Здавалося, крізь долю золоту
Не прийде тінь ні зрад, ні злих примарів.

Але прийшов Стамбул і Топкапи,
Залізні стіни, шепіт у коридорах.
Там доля розставляла вже стовпи,
І щастя потонуло у роздорах.

З’явилась та — руда і голосна,
Що сміхом розбивала давні стіни.
Для Махідевран скінчилась весна,
Почався час тривоги і руїни.

Вона чекала ночі у вікні,
Вдягала шовк, перлини і рубіни.
Та Сулейман тонув в іншому сні,
Не чуючи колишньої дружини.

Гюррем була вогнем, що все палив,
А Махідевран — льодом відчаю.
Султан про першу розу позабув,
Шукаючи в гаремі іншого раю.

Удар обличчя, сльози і ганьба,
Коли вона від болю не стерпіла.
Зірвалась в серці скривджена раба,
І врода миттю вся перегоріла.

Вона молилась тільки на сина,
Мустафа став її сонцем і змістом.
У світі, де панує лиш вина,
Він був єдиним чистим благовістом.

Поїздка в Амасью — як вигнання,
Далеко від палацу і кохання.
Там визріло останнє сподівання,
Там зародилось тихе покаяння.

Вона плекала в ньому короля,
Вчила шляхетності і правосуддя.
Та готувала вже сира земля
Для них обох криваве перепуття.

Вона писала листи у столицю,
Благала про ласку, кликала долю.
Та бачила тільки заперту птицю,
Що прагне вирватись знов на волю.

Чутки летіли, мов чорні круки:
«Мустафа зрадив! Мустафа хоче трон!»
Махідевран ламала в горі руки,
Чуючи смерті приглушений дзвін.

Той день настав — холодний і німий,
У наметі батька згасло життя.
Її єдиний, сильний і живий,
Пішов у прірву, де нема вороття.

Світ посірів. Зів’яли всі сади.
Крик материнський розірвав ефір.
Немає більше сенсу і мети,
Лиш біль, що точить серце, наче звір.

Вона лишилася зовсім одна,
Без титулів, без грошей, без надії.
Випита чаша отрути до дна,
Розбиті в попіл найсвітліші мрії.

Бурса зустріла її холодком,
Стара мечеть і тихі бідні вулиці.
Вона ходила з вкритим обличчям,
В жалобу, наче в саван, загорнута.

Та, що носила золото колись,
Тепер рахувала останні мідяки.
Очі від горя назавжди спеклись,
Залишивши лише глибокі знаки.

Вона бачила смерть своїх ворогів,
Чула, як Гюррем пішла у могилу.
Але не було ні радості, ні слів,
Вона давно втратила всяку силу.

Сулейман пішов, і Селім зійшов,
Династія вела свій вічний танець.
А в Бурсі, де спокій вона знайшов,
Доживав вік колишній обранець.

Вона збудувала сину тюрбе,
Віддавши все, що мала за душею.
Питала небо: «За що і за де?»
Схилившись над холодною землею.

Роки минали, як сірий пісок,
Махідевран стала тінню минулого.
Кожен сивий її волосок —
Свідок життя, назавжди заснулого.

Вона не скаржилась більше нікому,
Гідність тримала, як старий булат.
Несла свій хрест до самого скону,
Не чекаючи жодних нагород і плат.

В її очах застигла Амасья,
Перші кроки сина, його сміх.
Це була вся її іпостась,
Це був її захист від злив і лих.

Вона пережила і кохання, і гнів,
І розкіш гаремів, і злидні доріг.
Серед мільйонів жіночих життів
Її доля — найтяжчий з усіх порогів.

Вже сонце сідало за гори низько,
Вона відчула: пора іти до нього.
Смерть підійшла зовсім близько-близько,
Знімаючи тягар шляху земного.

Остання троянда весни зацвіла
На скелях Бурси, де вітер гуляє.
Вона свою душу Христу... ні, Аллаху дала,
Там, де Мустафа її вже чекає.

Немає Гюррем, немає Султана,
Лиш камінь німий над її чолом.
Загоїлась серця глибока рана,
Накрита вічності тихим крилом.

Історія пам’ятає її ім’я,
Як символ терпіння і вроди сумної.
Махідевран — це не просто сім’я,
Це відгомін драми назавжди живої.

Спи, Весняна Розо, в своєму саду,
Де більше немає інтриг і прощань.
Ти витримала всю свою біду,
Пройшовши крізь пекло земних сподівань.