Султанат філей і фантомних війн (сатиричний епос із гарему і трона) (Величне століття. Роксолана)

У палаці, де змов більше, ніж у сабвєї,
де кожна подушка — скарб, а не просто в меблі,
там живе султан, повелитель людей,
але боявся Роксолани — от честі й небезпеки.

Він бореся з ворогом… трохи, між сніданками,
а решту годин — перевіряв скандали.
Його армія — фрази, що ллються з екранів,
а головна зброя — похмурість у погляді Хюррем у ваннах.

Роксолана — не просто гаряча україночка,
а стратег з дипломом з інституту інтрижки.
Вона, як Wi-Fi, без шнурів — але всюди,
і в кожному кадрі її «випадково» люблять.

Шехзаде ростуть, як гриби на сюжеті,
та кожен — із тарганами в сні — «я хочу бути найперший!»
Битви — у шепотах, поглядах, в кольє,
а смерть — це коктейль, поданий трохи не тим келихом.

Валіде Султан — бабуся з бетоном у волі,
керує всім, хто в халаті — і тим, хто в ролі.
Її брови — як указ, її погляд — катарсис,
а усмішка — дипломатія між чаю і арештом.

Слуги бігають, як Google на запит,
шукають «зрада» між подушками й каптанами.
А в кожній сцені — новий плач чи нахрап,
де всі знають більше за істориків справжніх.

Навіть історія здається збентежена трохи:
«Не я це писала!» — кричить, але тихо.
Серіал — це не факти, це глянцева хроніка,
де гарем — як LinkedIn, але з отрутою й мріями.

Завіса, нарешті, закриє драму поволі,
а Хюррем все ще править — тепер у контролі
над серцем народу… і всіма підписниками,
бо «Величне століття» — це трон для лайків і хештегів.