Балада про Джайкеріса: спадкоємця вогню (Дім дракона)

Вогонь Таргарієнів в серці горів,
Він вчився мудрості — не просто слів.
Народжений в бурі, із честю зростав,
І світло на трон крізь темряву ніс сам.

Він не був лиш принцом — він був майбуття,
У кожному жесті — дбайливе буття.
Писав і вивчав, а не тільки мечив,
Прагнув він миру, а не лиш відплати речив.

Джайкеріс летів на Сіраксі й днями,
Слідкував за людьми, не лиш за шляхами.
Намісником став для королеви-матері,
Там, де інші брехали — він сіяв патерні.

У погляді — гідність, у слові — любов,
Йому довіряли і море, і кров.
Не жорсткий — розсудливий, щирий, прямий,
Не для трону — для миру він був золотий.

Та Танець почався — пекельний балет,
Де брати вбивали — як вогню південь і півнеть.
І Джейсер помчав — як посол, не як воїн,
Та не всі в цім світі чують благодать дзвонів.

Його вбивство — рана на мапі душі,
Як блискавка з неба, як клинок у тиші.
Дракон і хлопчина зникли в зухвалості,
Його смерть — це горе й тронної малості.

Рейніра кричала, не словом, а з серця,
Бо втратити сина — немає меж смерті.
А трон, що палав — вже втратив і суть,
Бо втрата Джейса — це спадку злість і густ.

Ніхто не забув про принца ясного,
Про хлопця, що був серед крові простого.
Він жив не для зради, не для війн і ганеб,
А щоб світ став теплішим — із честю, без треп.

Спадок його — не в мечах, а в думках,
Він гідний престолу в усіх поколіннях.
А смерть його — пісня, що болем горить,
І в книзі драконів — найчистіша із нить.