Танець вогню: балада про падіння (Дім дракона)

Колись небо тремтіло від грому крил,
Таргарієни правили — в силі, без сил.
Дракони, мов тіні, ширяли вгорі,
І вогонь в їх серцях — мов бурі в зорі.

У Валірії давній вогонь їх зростав,
На Залізному троні — спадок палав.
Але світ не терпить єдину жагу,
В імперії крові проріс недугу.

Рейніра — принцеса, вогонь у душі,
Їй обіцяли трон — не в палаці, в гущі.
Але хлопець — Ейґон, від іншої лінії,
Був коронований в брехні та гордині.

І брат проти сестри, і рід розірвавсь,
А у небі — змії, на мечах — жар і сажа.
Танець драконів — не танець святковий,
Це крик поколінь, що стали церковний.

На Драконостромі — тінь і багаття,
На Гайдтавері — зрада і плаття.
Дорогою війни ішли їхні діти,
І кожен дракон мав загинути в зліті.

Вермікс, Сіракс, Арагаль — в бою,
Зіткнулися в небі, палили сім’ю.
І навіть Белеріон — тінь, що вже зник,
Шепотів із праху: "Це вогню уривок."

Дитя на дитині, кінь на коні —
Убивали за трон, що горів в тривозі.
І коли Ейма спала в лоні розбитому,
Мати кляла не ворогів — власну віру спіткану.

Від Луки до Короля був кров’яний слід,
І Драконова яма стала місцем бід.
Народ зчинив крик — і всі чудеса
Залились у попіл, в сльози, в пітьму, в небеса.

Таргарієнів слава — як сніг на скелі,
Красивий, пекучий, але не вічний — і ледь-ледь живий.
Бо сім’я без єдності — це отруєний меч,
Що розділить не ворога — а серце навіч.

Згоріли вогнем ті, хто його народив,
І дракони, мов мрії, в імлі полягли.
Танець їх був — останнім у світі пісня,
Про владу і біль, про трон і про істину.