Балади про Рейніру: вогонь на спадку (Дім дракона)

У тіні престолу, де кров говорить,
Народилась дівчина — жар, не покір.
Вогонь у жилах, не просто ім’я,
Принцеса Рейніра — спадкоємиця дня.

В драконовій лоні росла без страху,
Та дім був сплетений зі зради й жаху.
Хоч батько любив, та світ — не завжди,
Залишав їй тріщини, замість води.

На троні сидіти — не просто мрія,
А війна сердець і рідна стихія.
Її обіцяли з короною разом,
Та жінка у владі — ще виклик і сказ.

В погляді — сталевий розжарений меч,
Та серце — як попіл, що згрів холодне плече.
Брати й по крові, і супротивні,
Плели павутиння змов примитивні.

Її діти — опора й вогонь у грудях,
Але доля в них — в погрозах і суддях.
Рейніра боролась за кожен свій крок,
Та зраджував навіть найближчий дім-рог.

Лицарі клялись, та мечі в темряві
Змінюють правду — у скелях, у траві.
Її дядько Деймон — мов тінь на віку,
Любов у бажанні, як фурія в крику.

Світ хотів бачити — ніжність чи брак,
Та вона була — буревій і маяк.
У раді — підступ, на подвір'ї — змії,
Її трон — у боротьбі, а не в мирі.

А коли прийшла Дисгармонія й страх,
Її син упав — мов зоря на міцтах.
І в очах Рейніри — не сльози, а лід,
Готова пройти крізь останній сніг-світ.

Бо не ті, що падають, кличуть в пітьму —
А ті, що стоять, і ведуть війну.
Вона не зламалась — як дехто хотів,
Вогонь у її волі — сам дух родовий.

Її шлях — мов легенда, але не з пісень,
А з крові і втрат, із небес і камін.
Рейніра — не просто принцеса зі снів,
Вона — дім дракона, що дихає жив.