Шлях Спока (Зоряний шлях)

У тіні зірок, між холодом світів,
Він народився — син двох берегів.
Від батька — логіка, вулканський стиль,
Від матері — серце й емоцій пиль.

Дитинство — мов тріщина в камені страху:
«Ти не такий» — звучало, як гріху
Осуд несказаний. Був серед своїх,
Та водночас чужим — ні тут, ні в інших.

Вулканців блиск — безжальний до сердець.
Людське в нім — крихкий, болісний тягарець.
Він вчився мовчати, тримати межу,
Там, де душа хотіла — кричу!

В Академії — формула і сталь.
Там закували сумнів — у кришталь.
Та істина — не в цифрах, і не в схемах,
Вона живе в виборі — не в системах.

У флоті зірковім, під прапором знань,
Він вчився служити — не в ім’я бажань,
А в ім’я рівноваги між тим, що всередині,
І тим, що в зоряному паливі й машині.

Кірк — капітан, вогонь і шал,
Там, де Спок — тиша, розум, кристал.
Їх дружба — як міст через різні світи,
Де можна мовчки, але розуміти.

Він жертвував життям, не раз — мов спокуту,
Врятувавши чужу, віддав себе в луту.
«Логічно», — мовив, входячи в вогонь,
Та кожен знав: це серце, а не бронь.

І воскресіння — як друга весна,
Бо дух не зникає, лишень засина.
Та й смерть для Спока — не край, а хода
У пошуку істини — як завжди, одна.

Він бачив майбутнє, і вибрав не мстити,
Бо вища логіка — вмінню простити.
Навчив ворогів — і собі, і нас —
Що дії без співчуття — сліпий компас.

На схилі століть, у далекім бою,
Він знову стоїть — між хаосом й мрією.
Не людина, не вулканець повністю сам,
А цілий всесвіт між «я є» і «я там».

Його шлях — не битва, не зірка в руці,
А міст між світами в щоденній меті.
Він — символ того, що можна зростать,
Коли логіку й серце вмієш тримать.