Лист у тіні: Ельронд до Маглора (Сільмарилліон)

До тебе, тінь, що ходить уздовж прибою,
де хвилі мовчать, а роки — в відчаї з бою.
Я не знаю, чи жив ти, чи згас у пітьмі,
та мій голос — і досі луна у тобі.

Я був дитиною, коли впали міста,
коли клятва твоя — мов ядро з золота —
спалила все, чого ми прагли й хотіли.
Та в диму, серед крові, ти руки простяг — і ми жили.

Ти — не бог, не герой, не пророк з вогню,
але ти співав нам у темну ніч, коли ми —
ще діти в рваних шатах, сироти в пилу
не мали нічого, окрім твого: «Я вас люблю».

Маглоре, чи пам’ятаєш ти моє ім’я?
Чи ти звеш мене «той, що нагадує біль» щодня?
Чи, може, в тобі ще жевріє щось — не прокляття,
а тиха мелодія, яка звучить без назадтя?

Ти вчив нас мовчати, коли серце криком,
ти вчив — не як ельф, а як той, що дихає гнітом.
Ти не казав «пробач», але лагідно вкривав,
і кожну ніч у твоїй пісні надію ховав.

А ще — зірки. Ти називав кожну по імені,
ти показував небо, як вікно у спасіння.
І хоч ти був сином того, хто спалив мости,
ти був нам світанком у тріщинах темноти.

Мене звали Ельронд. Я став Провидцем Часу,
будував Імладріс, відводив війни від погасу.
Я пам’ятав все, кожен твій порух, твій біль,
і в кожній пораді своїм дітям — твій силует у петлі.

Бо хто навчив мене мовчати, коли інші кричать?
Хто тримав мене в руці, коли душа могла впасти?
То був ти, Маглоре — не як герой в легенді,
а як блукач, що співає не словом, а тінню в моменті.

Я знаю, що ти не повернешся ніколи.
Твоя клятва — як клинок, що вже не ламає кола.
Та якщо ти чуєш… хоч здалеку, крізь шум моря —
Я прощаю. І пам’ятаю. І знову — не боюся болю.

Бо я твій син — нехай не по крові,
але по тиші, по пісні, по ранньому слові.
І якщо твій шлях — лиш пісок і без трону,
Я — твоя пісня. І я — твій спомин.