Клятва, кров і трохи глузування (Сільмарилліон)

Феанор — майстер, творець і вогонь,
у голові — ідеї, в серці — вогонь.
Виготовив Сильмарили, мов зорі в долоні,
і всім показав: «Дивіться, я — геніальний у броні!»

«Не чіпай мої камінці», — казав з блиском,
але Моргот прийшов і влаштував «тріск».
Забрав усе й втік, мов сусід із пилососом,
лишивши Нолдорам депресію з хаосом.

Феанор зібрав синів — усіх сім, як поштучно,
каже: «Браття, дамо йому отвєтку грізну і вручну!»
І всі присяглися (без зворотного права),
що навіть смерть — дрібниця проти Сильмарилового чару.

Маглор ще співав — поет із печалі,
а Келегорм шепотів: «Я завойовую далі!»
Карантір бурчав, що світ — занадто сірий,
а Куруфін з братом вже шили інтригу в квартирі.

Амрод з Амрасом — їх плутали всі,
але й вони: «Заради камінців — в пітьмі!»
Синів було сім, та здоровий глузд — нуль,
замість плану вони мали клятву… і культ.

Феанор узяв кораблі й спалив до золи,
«Не будуть же інші пливти, як могли».
На пляжі лишилися друзі й фани,
а він: «Вибачте, ми вогнем, не човнами!»

Моргота шукав, бо образа глибока —
але кинувся в бій… без каски. Жорстоко.
Його спалили вовки, навіть син не згада,
і залишилась клятва — як родинна біда.

Сини ж продовжили — вбивства, захвати,
назвали це «обов’язком», ще й без зарплати.
Вони йшли за камінням, а не за розумом,
як школярі, що шукають вайфай у лісі з морозом.

Моргота ж тим часом називали «Темний»,
але був він, по суті, тролем без сумніву.
Образився, бо не став номером першим,
і мстився, як дитина без солодкого в вірші.

І ось Сильмарили — здобуті, нарешті!
Та одразу обпекли руки — без решти.
Бо красти святе — то не просто історія,
а квиток на муки й жарку територію.

Маглор вкінці закинув камінь у море,
а інший стрибнув у вогонь без розбору.
Сім синів, клятва й тінь слави п’яної —
ось наслідок гіпердраматичної мами.