Світло крізь пітьму (Зоряні війни)

У храмі джедаїв, де вітри мовчазні,
Немов зоря впала — з’явивсь він на дні.
Хлопчина, що долю свою не просив,
Але слухав Силу — і шлях свій відкрив.

Учень суворий, з поглядом сталевим,
Він ріс поміж світлом і страхом щоденним.
Квай-Ґон навчав його честі й вогню —
І в бою він пізнав, що втрата — не сну.

Коли вбитий наставник упав мов роса,
Він клявся стояти, як вічна скеля.
Взяв на учня малого хлопчину із піску —
Надто сильного… і з тінню в кроці кожному.

Енакін був як брат, а подекуди — син,
Та шлях роздвоївсь, мов край двох долин.
І коли той впав, ставши духом гніву,
Обі-Ван лишився — з серцем, як зброя, без хибу.

На Мустафарі, у полум’ї й крові,
Він зупинив все, що колись звав «мої».
Не зрадив ніколи, не кинув борні,
Але сльози мовчали в очах на війні.

І з того моменту, мов привид у тінь,
Він сховався від світу під шепіт пустинь.
На Татуїні — лиш пісок і ніч,
Та він був щитом для малого, мов віч.

Люк ріс, не знаючи, хто той старий,
Що дивиться вдалеч, мов вартовий.
А Обі-Ван — вже не лицар, не суд,
Але пам’ятав: надія — не блуд.

І коли знову тривога постала,
І зірка надії у пітьмі зазвучала —
Він вийшов із тіні, з мечем у руках,
Попри вік, попри біль, попри згубу в думках.

На "Зірці Смерті", де страх панував,
Він глянув на Вейдера — і не затремтів.
Бо в Силі його вже чекали серця,
Що пішли, та не згасли з дощу і свинцю.

«Якщо я впаду — стану більшим за смерть», —
І став він світлом у пам’яті лет.
Як шепіт до Люка, як вітер у снах —
Обі-Ван не зник — він у кожних з нас.