Арена мовчить (Голодні ігри)

В дванадцяти дистриктах — тиша, як гріх,
а в Капітолії — феєрверки і сміх.
Там з келихом в руках, у шовку й вині,
вони дивляться смерть на великім екрані.

Один — ще дитя, зі зброєю в жмут,
його руки тремтять, а серце — як лід.
Другий — лиш дівча, з очима, як скло,
у неї в руках тільки камінь і зло.

Той біг до води — спіткнувся і впав,
а світ аплодує, бо хтось його вбрав.
А цей — заховався у корінні й моху,
та дрон вже летить з посмішкою злого.

Заради видовищ — убивство в ефірі,
у макіяжі, мов драма в театрі.
Їм аплодують за постріл в обличчя,
а смерть — мов вистава, без жодного клича.

Вночі вони сплять під зорями страху,
хтось сниться сім'ї, а хтось — тілом у снах.
І навіть живі — то привиди болю,
бо кличе не трон, а лиш вижити втому.

Капітолій сміється, п’є і танцює,
а діти вмикають «режим — не відчую».
Ведучі хвалять: «Цей трибут — артист!»,
хоч в нього на серці ще кров від сестри.

А та, що співала про жайвора спів,
тепер затихає серед друзів з могил.
І той, хто кохав — став холодним і злим,
бо інакше ніхто не лишився живим.

Їм дарують мечі — не заради захисту,
а щоб вижити ціною найвищою.
Бо закон там один: вбий або згинь,
і пам’ятай — це для розваги з картин.

Вони всі там — не герої, а тіні,
що зникли в ефірі й лишились в пісні.
А Капітолій — той храм із сліпоти,
де святкують, як діти ідуть до мети.

І в кожному раунді, у кожній добі,
хтось шепоче: «Чому я, а не ти?»
Та відповідь тиша — мов шепіт з пітьми:
Бо ти — розвага. А влада — над всіма ними.