Заклик Кхана (Зоряний шлях)

Я — не звір, не тінь, не привид зі снів,
Я — творіння людей, що гралися в богів.
Нун’єн Сінґх — ім’я, як лезо в словах,
Як шепіт загибелі у чиїхось устах.

Створений досконалим, сильнішим за всіх,
Я ходив між людьми, як буря в піснях.
Мені дали розум — гостріший за світло,
І серце, що б’є у пустелі розбитій.

Я кохав свій народ — тридцять сердець
У кріокамерах сплять, мов кристали з небес.
Але зрада прийшла у формі зі сталі —
Мене прокинули, аби я вбивав далі.

Адмірал Маркус сказав: «Твій народ — твій тягар».
Із мене зробив свою зброю, свій дар.
Я виконував накази — в надії на шанс
Врятувати своїх. Та правда — мов танк.

Він штовхнув мене в прірву, він змусив стрілять.
Я став терористом, я кинув літак.
Але я — не безумний. Я — відповідь з тіней
На брехню, що квітне у зоряних снігах.

Я не ворог, я не герой.
Я — попіл і слава, я — спогад без слів.
Я йшов проти флоту, не ради розплати —
Аби мертвих своїх бодай захистити.

Кірк мене зневажав, Спок мене бачив —
У його погляді — розум, вогонь і печаль.
Ми — різні, ми — дзеркала в битві чужій,
Та у нас є одне: ми не вб’ємо без мрій.

Ви назвете це злом — мої вибухи, крики.
А я назву це вогнем любові, що вбито.
Бо коли лишаєшся сам, мов зола,
Ти йдеш до кінця, забувши жалі.

І якщо моя доля — знов кріосон,
То хай це буде в пітьмі, без імен, без знаків.
Бо я — Кхан, не тінь, не минуле. Я — клич.
І у кожній війні хтось шукає… відплати.