Трагічні долі (Все заради гри)

У залі гуде електричний ексі,
там кров — на паркеті, а тиша — в душі.
І двоє стоять, обпалені болем,
немов без шкіри, лише з контролем.

Ніл — хлопець з іменем, що не його,
що біг від усього, мов кіт у вогонь.
Минуле за плечі тримало з ножем,
а він біг уперто, не ставши ніким.

Його мова — брехня, його істина — крик,
але очі говорять: "Я ще не зник".
І кожен прорив, і кожен пас —
це не про гру, а про шанс жити "зараз".

А Ендрю — мов сталь, загартована з ран,
що мовчить і спостерігає крізь лан.
Його світ — це вага, що тягне донизу,
і золото пігулок мов тінь у валізі.

Він не вірить в людей, не вірить словам,
але іноді ловить себе на думках —
що, може, і є той, хто гірше брехні —
той, хто дихає поряд і не зрадить у сні.

Вони — не герої, не лицарі світлі.
Вони — уламки з розбитого міфу.
Але якось у грі, де лиш боль і стіни,
вони стали один для одного живими.

Іхні діалоги — це війна без ножа,
де слово гостріше, ніж будь-яка зброя.
Та між ними — мов тиша в епіцентрі шторму,
там, де довіра приходить по крихтах.

Надто юні, надто зламані вже,
але кожен їх вибір — не акт, а межа.
І коли падає світ, і коли все горить —
вони лиш мусять… грати, бігти, стоїть.

Бо дорослі мовчали, підводили знов.
Дали їм лінії, повні умов,
кинули в прірву без сітки й жалю —
мов "виживеш — добре, впадеш — то й так був".

Та вони — інакші. Не святі й не спасенні,
а просто втомлені, зламані, чесні.
І коли хтось питає, навіщо та гра —
відповідь тиха: "Бо інакше — нема".