Я більше не співаю — лиш шепочу на вітер,
бо пісня моя, як ніж — що ріже, не гоїть.
Колись я клав ноти на зоряне тло,
тепер лиш каміння слухає мій голос.
В мені ще палає клятва стара,
мов іржа на ланцюгах забутої слави.
Ми вірили: світло — наше по праву,
і кров проливалась — немовби за правду.
Я був другий син. Не той, хто кричить,
не той, хто мечем прокладає дорогу.
Я співав — аби зцілити біль у серцях,
та й сам став струною, що рветься у змову.
О брати мої! Ми йшли як пожежа —
і залишали по собі тління.
Ми вбивали ельфів в ім’я Сільмарілів —
і втрачали себе в кожному зіткненні.
Я пам’ятаю крики у гавані світлій,
де голос мій більше не смів звучати.
Бо навіть пісня — зневажена, гірка —
не змиє крові, що липне до страт.
І тоді я зрозумів: клятва — не щит,
а рана, що гноїться в серці поволі.
Вогонь наш батько — нам палив душі,
а Моргот сміявся — лялькар при собі.
Бо ми були нитками на тіньовій долоні.
Бо ми були воїнами, що давно вже мертві.
А я... я лишився. Чомусь, як тінь,
броджу узбережжям і слухаю хвилі.
Море мовчить, та в його глибині
є місце для сліз, що не висохли й досі.
Я не маю дому — лиш спогад і шлях,
і на кожнім камені — слово “пробач”.
Я не прошу про прощення в пісні.
Я не шукаю зцілення в славі.
Я просто живу — як живе тиша,
і співаю собі. Щоб не згасло і далі.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
