Клятва вогню: Пісня про синів Феанора (Сільмарілліон)

У Валінорі, де світло зростало,
де зорі ще співом ставали з нічним,
там Феанор — майстер, що душу віддав
у створення каменів світла святим.

Сільмарілі — три серця небесні,
в краплях їх сяйва — і зір, і вогонь.
Та що світлом було — стало приводом кресіть,
бо Моргот побачив у них свій полон.

Він викрав те світло, і з ним — затьмаріння.
І кров у серцях закипіла, мов сталь.
І Феанор клятву жахливу зронив —
і сини поклялись, як стояли в печаль.

«Вернемо світло, і кров’ю, і болем,
хто торкнеться — хай впаде без імені!»
І не знали тоді, що їх слово палке
поведе їх не в подвиг, а в прірву без племені.

Сім братів — Келегорм, Маґлор і Карантір,
Курвіньє, Амаґн, Амрод і Амрас.
Горді, незламні, у білих знаменах,
та кожен з них — жертва обіцяних фраз.

Вони палили міста, убивали дітей,
Сквернили святині в ім’я “справедливості”.
А клятва гуді́ла в їх крові і в снах —
мов ланцюг, мов хвороба, мов ритм навіженості.

О Алквалонде! Твій гавіт мовчить,
де ллється не хвиля, а пам’ять багряна.
Там брати на братів підняли свій меч —
і вперше заспівала смерть ельфам безкарна.

А Моргот дививсь — мов павук у тіні,
мотав їх душі в отруйні нитки.
Він не кликав їх — ні, не шепотів.
Він просто чекав, поки гордість веде.

Бо він знав: гординя — найкраща зброя,
краще за спис чи закляття в бою.
І феаноріони — мов ляльки на дротах,
виплітали йому нескінченну війну.

Маґлор, що співав — останній з синів,
втратив усе, крім жалю і журби.
Блукає самотній уздовж похованих берегів —
його пісня — це плач для тих, хто забув.

А ті, хто пішли на шлях кривавий,
зникли в безоднях, де імена мовчать.
Бо дурна та клятва, що з могил не вертає,
і що зводить до краю — у кров і печаль.

Не давай обіцянок, що кличуть розплату.
Гордість не щит — а отруйний дар.
Хто трон із мечів будує без жалю —
той впаде першим, сам ставши пожар.

Феаноріони... пісня жорстока.
Їх полум’я — згасло, та пам’ять — жива.
Бо навіть у світлі Сільмарілів
тінь клятви палає — і в неї своя ціна.