Балада про кров і вогонь (Гра престолів та Дім дракона)

Від Старої Валірії — крізь дим і руїни,
під вітром безжальним, у сяйві лавиннім —
вони прилетіли, мов тіні крилаті,
у світ, де корон було більше, ніж варті.

Таргарієн — кров, що палає вогнями,
на спинах драконів над світом літали.
Їх меч — це блискавка, серце — із сталі,
а погляд — мов буря, що вперше співає.

Аеґон-завойовник меч свій підняв,
і Сім королівств на коліна поставив.
Три голови звіра — три полум’я сили,
що Вестерос весь у полум’ї змили.

Їх замки — з кістки, з уламків легенд,
де жар ще тліє у надрах стін.
Але з плином часу й кров холоне,
а трон із мечів стає прокльоном.

Божевільні королі й сестри в огні,
і брат проти брата, і сльози в вині.
Та доля не кінчилась з падінням дому —
бо кров все ще жевріла в вигнанні й штормах.

Дейнеріс — остання, та ще не зломлена,
вогонь у жилах і сила бездомна.
В ямі рабів, у печах зруйнованих —
вона встала з попелу, вогнем відроджена.

Її діти — не князі, не пісня й не клин,
а дим і луска, крила й жар — дракони.
Дрогон і Вісеріон, і Раегаль живий —
як відлуння колишньої волі й корони.

Вона йшла крізь пустелю, в крові і піску,
де кості предків шептали про силу.
На Сході — визволення, у серці — мета,
на Заході — трон, збудований з тьми.

Та з кожним кроком вогонь в очах згасав,
бо корона — це тягар, не лише вінок слави.
І ті, хто називали її Матір'ю світла,
зрадили першими, як лиш встала високо.

Вона стала бурею, стала покутою,
і смерть прокотилася містом мов сутінь.
Бо навіть дракон не вічно живе —
й коли серце холоне, лиш попіл пливе.

І все ж у легендах — не тільки біль:
це пісня про силу, про жагу надії.
Бо рід Таргарієнів — це більше, ніж кров,
це вогонь, що шукає вогонь у словах.

Тримає не трон нас, а полум’я справ:
боротьба за життя — не завжди за славу.
І як би історія їх не палала,
драконова тінь ще літає над залом.