Тінь, що йшла попереду (Гарі Потер)

Народжений в серці людської омани,
у сумі без роду, без крові, без мами,
Том Редл носив у зіницях не світло —
а темні провалля, холодні, безвидні.

Із сирітського дому — до залу великих,
де чарівні палички шепотіли клятви,
він вчився не магії — вчився панувати,
шукати в словах і закляттях вину.

Він не мав друга, бо серце — то зайве,
а довіра для нього — мов ланцюг на шиї.
Він вибрав нове ім’я, скинув тінь дитинства,
і став Волдемортом, як символ безвір'я.

Його путь — це шматки душі, поховані в речах,
у кільцях, у щоденниках, у зморщених снастях.
Він рвав свою суть, розділяв до безлико —
аби стати не вразливим, безсмертним і диким.

Але смерть — не ворог, а присмак порядку,
вона знає шлях, що вміщується в крапку.
І хоч Том тікав, розриваючи тіло,
вона шла за ним — терпляче, умисно.

Він палив храми, руйнував домівки,
сіяв страх, щоб відчути себе живим.
Та з кожним падінням, з кожною жертвою —
він сам розчинявся в порожніх словах.

Він лаяв кохання, сміявся над смертю,
бо думав — вона, як і люди, боїться.
Та смерть не сміялась, не гнівалась теж —
вона чекала свого часу… і дочекалася.

І ось, коли здавалося: він близький до вершини,
коли Гаррі — хлопчина з очима мами —
став дзеркалом, в якому Редл побачив
не силу, а страх, не трон, а руїни —

тоді розкололась його ілюзія.
І став він не богом — а тілом без душі.
Бо смерть — не мить, а істина повільна,
що йде за кожним… навіть тим, хто її відцурає.

Так впала тінь, що завжди ішла попереду.
І лишився лиш шепіт: «Я… безсмертний…» —
а потім — тиша.
Справжня, вічна, безмовна.