ЧОМУ Я СТАВ РАБОМ ?

Світло життя. Веселі барви.
І світ іще не знав пітьми.
Життя лиш починало грати,
А я ще був наодинці з ним.

Я був і каменем, і вітром,
Я був вогнем серед зими.
Я був нескореним і вільним,
Я не схилявся перед тьми.

Я йшов. І світ лежав відкритий,
І кожен крок належав мені.
Я вмів любити, мріяти, жити,
Не знаючи, що є рабство на землі.

Мені здавалось: світ безкрайній,
А доля - стежка у життя.
Що я сам обиратиму світанки,
Що сам творитиму майбуття.

Та раптом - кроки. Крик. Обличчя.
Чужі долоні. Злий наказ.
Десятеро. А я один.
І світ розколюється враз.

- За що?! - кричу. - Чого вам треба?!
Я не злочинець! Відпустіть!
Невже під цим безкраїм небом
Мені вже заборонено ходить?!

Я не скорився. Я боровся.
Я рвався з рук, я виривався.
Я ще не знав, що кожен рух
Зробить страшнішою розв'язку.

Я кликав волю. Бився. Кричав.
Не дав себе зламати зразу.
Я вірив: той, хто не мовчав,
Ще може змінити розв'язку.

Десятеро. А я один.
Та хіба сила - це лиш числа?
Я мав свій голос, мав свій гнів,
Я мав іще надію. Мав ще крила.

Та кожен опір - новий біль,
Що дужче рвався - міцніші руки.
І світ, що був моїм колись,
Звужався до однієї муки.

Я падав. Зводився. І знов
Намагався вирватися на волю.
Та кожен рух, та кожен крик
Лиш поглиблював мою неволю.

Я ще боровся. Ще пручався.
Ще вірив, що зумію встати.
Та з кожним подихом я далі
Почав себе самого втрачати.

Мене зламали. Розтоптали.
Розбили світ, що в серці ніс.
Усе, що вчора називав я силою,
Сьогодні попелом осипалось униз.

Я був скалою - став піском,
Я був вітрами - став золою.
Я був вогнем, живим вогнем,
А став самотньою пітьмою.

Я був собою. Чуєш? Був.
Та хто я нині - сам не знаю.
Немов хтось душу відвернув,
Немов себе я забуваю.

Куди везуть мене? Не знаю.
Хто шлях накреслив за мене? Хто?
Я вже не йду - мене ведуть.
І світ навколо - все той самий.

Лиш я у ньому вже не той.
Боюся ранку. Боюся ночі.
Боюся кроків за спиною.
Боюся глянути у вічі

Тому, ким був іще учора.
Боюся тиші. Боюсь чекання.
Боюсь не знати, що прийде.
І найстрашніше покарання -
Не знати, чи життя ще десь іде.

Я ще дихаю. Я ще живий.
Та що лишилось від мене самого?
Чому мій світ такий чужий,
Немов я вже не вартий нічого?

А гнів росте. Глибокий. Чорний.
Він рве мені нутро живе.
Я хочу крикнути: «Ви хто такі,
Щоб вирішати, хто я є?!

Хто дав вам право мене ламати?
Хто дав вам право відбирати
Мої дороги, мої сни,
Моє майбутнє, мої дні?!

Чому моя проста свобода
У ваших руках - ніщо? Чому 
для вас чуже життя
Не важить більше, ніж ніщо?!»

І світ навколо не змінився.
Ті самі барви. Те саме небо.
Лиш я у ньому загубився,
Немов нікому вже не треба.

Дерева тягнуться до світла.
Птахи летять у небеса.
А я дивлюсь на світ відкритий -
І світ не чує мій відчайдушний крик.

І ось мій світ. І ось свобода.
Ті самі барви. Те саме життя.
Та хтось забрав у мене право
Самому обирати майбуття.

Скажіть мені, невже це воля?
Невже свобода - просто звук?
Чому мої долоні вільні,
Та я не можу вирватись із рук?

Невже свобода - це для тих,
Хто має силу панувати?
А тим, хто впав, хто не устиг,
Залишається лише мовчати?

Невже закон, що світ прославив,
Дозволив сильному ламати?
Невже той, хто мене позбавив волі,
Вільнішим має право стати?

Я не прошу чужих корон.
Не прагну влади над людьми.
Я хочу повернути те,
Що мав від самого початку, -
Право бути собою.
Право жити.
Право йти.

Та хто почує мій протест,
Коли навколо стільки тиші?
Коли свобода - гучний жест,
А людське горе - непомітне?

Я ще дихаю. Я ще живий.
Та хто я тепер - і чи я ще є?
Коли людина втрачає свободу,
Чи серце її досі належить їй?

Моє життя раба почалося
Не десь за морем, не в чужій землі,
А посеред світу, що звався вільним,
Де рабство ховалося у світлі.

Я був і каменем, і вітром.
Я був вогнем серед зими.
Скажіть, чому я став рабом
У світі, де нібито вільні всі?

ЧОМУ Я СТАВ РАБОМ?

Чому мене позбавили волі?
Чому мій голос став німим?
І якщо світ такий вільний,
То чому я більше не належу собі?