Глава 2

П'ять місяців тому…

 У вихідні Варя підробляла роздачею рекламних листівок. День вже хилився до вечора, від густого туману її волосся стало вологим, чубчик і пасма навколо обличчя завилися кільцями. Ноги в туфлях замерзли, а у шлунку неприємно бурчало. Аромат смажених пиріжків у кіоску навпроти кружляв голову. Варці дуже хотілося їсти, але підрахувавши свої гроші в гаманці, вона вирішила не витрачатися.
 Обійдеться.
 Повернеться додому і сама таких же насмаже для діда Грицька. Та й собі залишить частину за працю.
 Справедливо ж?
 Остання листівка була всунена перехожому і Варя вже розгорнулася, щоб іти додому, як помітила, машину, що проїжджала повз неї. Точніше це її помітили та пригальмували трохи далі за зупинку. Задні фари, запрошуючи, моргнули й Варка радісно поспішила до машини сусідів.
 Як чудово, що не доведеться додому пішки тупотіти.
 Щаслива вона залізла в салон заднього сидіння.
 - Ой, дякую! — засяяла вона посмішкою, зустрівшись поглядом з Андрієм Миколайовичем у дзеркалі заднього виду.
 — Нема за що. Нам же в один бік, — він посміхнувся їй і повів машину далі.
 Його дівчина промовчала.
 Гарне в неї було ім'я. Єва.
 Та й сама вона виглядала не як простушка якась. Вся така доглянута, без макіяжу, укладання та манікюру з дому не вийде. Донька багатих батьків, яка не знає, що таке голодною лягати спати.
 Вона сиділа на передньому сидінні та дивилася у вікно, Варка бачила її похмурий профіль.
 Знову посварилися? Що цій цаці знову не так?
 - Варя, - ні з того ні з сього Єва звернулася до неї, - скільки коштує жетон на метро? — голос її пролунав із їдким сарказмом.
 Варя відкрила рота, щоб відповісти, але не встигла.
 — Мільйони людей їздять на метро чи автобусах і не скаржаться, — сказав Андрій і Варя закрила рота, притихши на своєму місці. Зрозуміло. На її відповідь не чекали. Це Єва так діставала свого хлопця.
 — А я скаржусь! — цідила крізь зуби слова дівчина. — Нарікаю на своє життя. Мені тепер і це не можна? Скільки я маю ще терпіти? Рік, два, п'ять років?
 Андрій мовчав.
 — Що ти обіцяв? - все більше заводилася Єва, - місяць інший і справи в тебе налагодяться. Ми повернемося до нашого будинку і все буде як раніше. Але час іде, а твоя тимчасова чорна смуга не закінчується. Тепер вже й машину продаватимеш. Я вже забула колись у СПА була, коли собі нову шмотку купувала! Заради чого я все це терплю? — і Єва заплакала.
 Атмосфера не з найкращих. Краще рота не відкривати.
 Так вони й доїхали.
 Варя ще раз подякувала і першою вискочила з машини. Побігла додому. Коли пара увійшла до квартири, дівчинка вже місила тісто на кухні, а Григорій Лаврентійович сидів поруч із нею, чекаючи на розрекламовані пиріжки.

 Те, що доводиться жити в такій дешевій квартирі, та ще ділити її з кількома мешканцями, Єву просто вбивало. Варі частенько доводилося чути її скиглення про те, яка вона бідна і нещасна і як змінилося її життя за останній рік. Як раніше все було гаразд і як тепер погано.
 Спочатку Євіна вічно незадоволена і гидлива міна, коли вона щось на кухні намагалася готувати, відстовбурчивши мізинчик, Варку смішила, але згодом почала дико дратувати. Так і підмивало їй висловити: "Ти довгуля з вищою освітою, тільки нігті красиво фарбуєш, а мужику своєму навіть яєчню посмажити, щоб не спалити, не вмієш! Соромно такий бути!"

 Годинник показував годину ночі, а Варка все не спала. З голови сусіди не йшли. Чому вона так близько до серця приймала їхні розбіжності? Варя не розуміла. Зазвичай чужі проблеми її ніяк не торкалися, але тут прям спокою думки не дають. Як це бути багатим, мати всього з лишком, а потім все різко втратити? Має бути це боляче.
 Варка потяглася за телефоном і відкрила банківську програму. Сума на її банківському рахунку за останній місяць трохи зросла, але Варка зневірилася. Все одно мало.
 У сусідів через стіну було тихо, але вона підозрювала, що ніхто з них також не спить. Від хропіння діда Грицька і під подушкою не сховатися. Щоб нормально виспатися, треба встигнути заснути раніше за нього, або звикнути, або ковтати снодійне.
 Варка вирішила попити зеленого чаю. Все одно не спиться.
 На кухні горіло світло. Єва була там. Дівчина сиділа за столом, опустивши голову на схрещені перед собою руки. Її плечі тремтіли.
 Варя мовчки набрала в чайник води, запалила газ, поставила чайник на вогонь. Єва підвела голову і висморкалася.
 - Мені теж завари, будь ласка, - попросила вона.
 - Який? Я буду зелений, — Варка потяглася за чашками.
 — Не має значення, — спустошено пролунав її голос. — Мені вже все байдуже, — додала вона. — Зранку з'їжджаю звідси.
 Рука Варі на мить завмерла в повітрі.
 — На другу квартиру переїдете?
 - Ні. Тільки я. Повернуся завтра до батьків. Андрій ще не знає. Сил уже нема все це терпіти.
 Чайник засвистів. Варя прийшла до тями та зайнялася справою.
 Через п'ять хвилин вона сиділа навпроти Єви, пила чай і вивчала її обличчя. Така гарна та сумна. Видно, що любить свого хлопця тоді чому?
 Єва так і не торкнулася чаю. Задумливо водила пальцем по краю чашки, дивлячись перед собою в простір.
 - Це буде кінець. Він мені ніколи не пробачить. Не зрозуміє, як мені було важко.
 Відверто кажучи, Варя теж Єву не розуміла. Люди й в найгірших умовах живуть і нічого. А тут всесвітня проблема через те, що потрібно на метро на роботу діставатися. З жиру біситься, дівчино.
 Варя зробила ковток:
 — Я все хотіла спитати… — вона зам'ялася. Незручно питати про таке.
 Єва підняла на неї очі.
 — Не соромся, питай.
 — У тебе ж батьки багаті, то чому ви до них не переїхали, коли у вас грошова криза почалася. Невже б не допомогли?