Листопад

Останні теплі дні повільно втікали разом із сухим листям, яке вітер підносив над нашими головами, щоб скинути у пастку окопу. Звідси воно вже не могло вибратися, тож із часом зникало у бруді, затоптане важкими черевиками. 
Я взяла в руку кілька листків та різко викинула назовні. Потім повторила так ще багато разів, доки переді мною не залишилося жодного. Упавши на коліна, я опустила голову й поглянула на свої долоні, які ще де-не-де були червоними від крові.
-Прокляття! - я вдарила руками об землю і прикусила нижню губу, відчуваючи швидке наближення сліз.
-Віро! Що ти робиш? - до мене підбіг Орест, присів поруч і заглянув у вічі. - Навіщо ти викидаєш листя? Віруня? Ти чуєш мене?
Парубок торкнувся рукою мого підборіддя та підняв його вгору, а я заплющила очі, кинувши тихе: "Там кров... Його кров..."
~
Хлопці метушилися. Командир агресивно розмовляв із кимось по рації, кричав щось про пораненого військового, евакуацію, неодмінну допомогу, лічені години... 
У вухах шуміло, руки безпорадно тремтіли, а стукіт мого серця, здавалося, чули всі навколо. Та мене швидко привів до тями Орест:
-Турнікет!
Опанувавши емоції, я почала надавати допомогу пораненому. Орест накладав турнікет на праву ногу, вище коліна, а я на ліву, трохи нижче. Медик давав короткі вказівки, які я мовчки виконувала. До нас підійшов командир і, запаливши сигарету, тихо заговорив:
-Через годину приїдуть.
Пауза. Командир востаннє видихнув дим, кинув недопалок і продовжив хриплим голосом:
-Хлопці збирають "Саню": потрібно відправити додому тіло... або те, що від нього залишилося. Боді пощастило більше. Міна розірвалася дальше, але ноги... 
Тільки тепер я наважилася поглянути на обличчя Богдана. Воно було бліде, подекуди вкрите брудом, свіжими ранами й зовсім не парубоцьке. Зник усміхнений юнак із грайливими ямочками на щоках, натомість з'явився втомлений чоловік, на чолі якого виднілися зморшки.
Поки Орест продовжував оглядати Бодю та про щось радитися з командиром, я витирала кров із його обличчя. Хотілося плакати, кричати, битися об землю... 
"Боже, чому? Ну чому?!"
Я покусала губи до крові, щоб хоч якось впоратися з болем, який руйнував усе всередині. Через деякий час Богдан прийшов до тями.
-Віро...
-Я тут, я поруч, Бодь.
-Не залишай...
Я взяла його за руку, поки Орест давав хлопцю води. 
-Ноги... Не відчуваю... - він спробував підвестися, але я не дозволила це зробити.
-Бодь, побережи сили, будь ласка...
Він заглянув у мої очі й тихо промовив:
-Їх немає, так?
Я ледь кивнула. Горло болісно нило, зв'язане клубком сліз. Я підбирала слова, шукала їх у всіх потаємних кутках, але не змогла вимовити жодного.
Богдан рукою закрив своє обличчя, немовби хотів заховатися від цієї жорстокої реальності. Тоді затримав великий та вказівний палець на переніссі й розплющив очі. Він дивився вгору, де хмарне небо ледь стримувало свої сльози, а я не могла відвести погляд від хлопця. 
-Я злякалася... Дуже-дуже...
Богдан знову поглянув на мене:
-Я теж. Думав, що не побачу тебе більше...
За моєю спиною пролунав голос командира. Він давав вказівки хлопцям, які прибули для евакуації пораненого. Богдан швидко заговорив:
-Віро, поцілуй мене...
Я завмерла, розгублено дивилася на парубка, шукаючи на його обличчі підказку:
-Це жарт, Бодь?
-Ні, я серйозно...
Він торкнувся рукою моєї щоки та ніжно погладив. Я притислася до його пальців, притримуючи їх своїми, а тоді нахилилася до губ і залишила на них короткий поцілунок. Очі хлопця неначе загорілися. Тепер він поцілував мене. Повільно, ніжно, невинно...
-Ти подарувала мені бажання жити, - ледь посміхнувся Богдан. -Дякую тобі...
Я зашарілася, відвела погляд і піднялася з колін. Зовсім скоро парубка вже несли до автомобіля, а я з кількома побратимами супроводжувала їх. Перед тим, як вони поїхали, я востаннє взяла хлопця за руку.
-Ти сильний. Ти впораєшся. Я вірю.
-Приходь до мене у снах...
Автомобіль зник за горизонтом, а я не могла знайти в собі сил, щоб повернутися назад. Орест поклав руку на моє плече, щось говорив, але я не чула нічого. Тільки вітер свистів довкола, мовби насміхався з мене. Я зненацька розвернулася і попрямувала до окопу. Там, на землі лежало криваве листя. Я взяла в руку кілька листків та різко викинула назовні...