Жовтень

Промені сонця ледь торкалися заіржавілого підвіконника. У лікарняну палату вони не заглядали: можливо, боялися побачити зранені тіла та вимучені очі. Я сама досі не звикла до свого тимчасового місця перебування. 
Темними ночами, коли місяць тікав якнайдалі від цього вікна, я ховала мокрі очі в подушку. Військові, із якими мені довелося тут зустрітися, терпіли нестерпний біль. У багатьох із них не було кінцівок, хтось зовсім не міг підвестися з ліжка, комусь не вдавалося вийти з довгої коми. Крізь вже не надто білі стіни я часто чула ридання. І ні, жоден із цих мужніх воїнів не плакав. Сльози лили їхні рідні, які ночували та днювали біля лікарняних ліжок.
Зі мною у палаті знаходилося ще двоє військових: Артем та Любомир. Перший був молодим юнаком, який втратив ногу в другий тиждень свого перебування на цьому напрямку. Хлопець часто посміхався, а ще любив переміщатися кімнатою на інвалідному візку, жартуючи, що йому так краще думається. Я щиро співчувала Артему й інколи допомагала піднятися з ліжка чи ділилася ситним обідом. До парубка ніхто не навідувався, а тему сім'ї він уникав. Тільки через деякий час зізнався, що виріс у дитбудинку.
Другим новим знайомим був чоловік із уже ледь посивілими скронями. Любомир відновлювався після операції на грудній клітині, тому рідко піднімався з ліжка, але любив читати та залюбки ділився своїми роздумами щодо книг. Його рідні залишилися в окупації, а нещодавно він зовсім втратив із ними зв'язок.
Мені було соромно перед цими людьми, адже я лежала тут із зовсім смішними осколковими пораненнями у передпліччя. Військові всіляко підбадьорювали, бажали одужання, але я і сама хотіла якомога швидше повернутися до своїх побратимів.
Сьогодні я помалу збирала речі, яких і так було небагато. Артем сидів поруч та розпитував мене про плани на майбутнє.
-Коли приїду у відпустку, то обов'язково зустрінуся з друзями, - я посміхнулася й почала згадувати тих, із ким познайомилася в університеті.
-А я хочу грати футбол, - юнак опустив очі та засміявся. - Тільки потрібно купити протез.
Я взяла його за долоню і легко стиснула у знак підтримки:
-Все так і буде.
Ми продовжили розмовляти, обговорювали щось буденне й навіть дивне для тих умов, у яких були. Артем вибирав кросівки та ніяк не міг знайти ідеальні в інтернет-магазині, а я показувала йому старі фотографії на телефоні. Хлопець дивувався, що ще кілька місяців тому в мене було таке довге волосся, а зараз воно ледве діставало до плечей.
Любомир згодом теж приєднався до розмови. Чоловік хвалився, що зовсім скоро зможе вийти на невеличку прогулянку. А ми щиро раділи за нього, адже тут немає місця для вдаваних почуттів. Так до нас і підкрався вечір, який був останнім для мене у цій компанії.
~
Сон насміхався з мене та постійно ховався подалі від мого ліжка. Розплющивши очі, я поглянула на годинник: друга ночі, а мені так і не вдалося заснути. Місяць знову оминав наші вікна, тому в палаті було доволі темно. Рукою я намацала телефон та вирішила зайти в соцмережі. 
Першою впала в око переписка з Вадимом. Кілька днів тому хлопець написав, що відправляється на інший напрямок, тому в мережі буде рідко. Про поранення я йому не говорила: не хотіла, щоб розпитував багато.
Поки я розглядала повідомлення Вадима, на екрані з'явилося нове - від Богдана:
-Віруня, спиш?
-Ні.
-Як самопочуття? Скучила за нами?)
-Готова до бою! Звісно скучила, Бодь)
-Ти не поспішай, відпочинь там, як належить)
-Я відпочила вже.
-Віро, я ж казав, що краще там, ніж тут...
-Ти як почуваєшся?
-Переводиш тему?
-Хвилююся.
-Тут без змін, але з'явилася можливість тобі написати, поки хлопці прикривають.
-Божевільний...
-У мене сьогодні заслужений відпочинок)
-Скоро побачимося, Бодь)
-Сподіваюся, у спокійнішому місці.
Я надіслала загадковий смайлик та відставила телефон. Згадала, як Богдан дізнався про поранення і супроводжував мене під час невеликої евакуації, яку сам організував, незважаючи на мої протести. Хлопець просив та навіть вимагав якнайшвидше поїхати звідти. Так я й опинилася у лікарні, а Богдан залишився задоволеним. 
Проте він навіть не здогадується, що зовсім скоро ми зустрінемося. І я, як би дивно це не звучало, чекаю з нетерпінням. Налаштовуючи себе на прийдешній день, я все ж таки схопила сон за вухо. 
~
Ранок швидко підхопив мене у свої обійми. Я завершила всі справи, зібрала речі та готова була покидати стіни лікарні. У палаті я попрощалася з Любомиром, який по-батьківськи обійняв та ледь не заплакав. Артем вирішив провести мене до дверей будівлі. Хлопець на інвалідному візку мовчки слідував за мною, а біля порогу, здавалося, видихнув:
-Віро...
Я присіла біля його ніг, взяла за руку й заглянула в барвінкові очі:
-Я вірю в тебе, козаче.
Артем щиро посміхнувся, а тоді, ледь стиснувши мою руку, промовив:
-Ти стала для мене яскравим промінчиком надії. Дякую...
Мої очі заблищали від сліз. Я піднялася та обійняла парубка, а він прошепотів мені на вухо:
-Буду молитися за тебе.
Я ще сильніше притислася до Артема, який гладив своєю долонею мою спину. Стримати сліз мені не вдалося, але я вимовила тихе:
-Дякую...
Дороги до виходу я майже не бачила через сльози, що гойдалися на моїх віях, наче вранішня роса поміж трав, та рясно котилися по щоках. Попереду мене чекала доволі довга поїздка та очікувана зустріч із Богданом. А поки я поспішала до вокзалу й боялася повернути голову. Адже за спиною досі виднілася будівля, за дверима якої залишився той, чиї слова потрапили в саме серце...
~
Вечером наступного дня я стояла перед Богданом. Він дивився на мене поглядом виснаженого чоловіка, на плечі якого життя невпинно скидало найважче каміння. Брудна форма повільно впивалася у його зранене тіло та, здавалося, не дозволяла вільно вдихнути. Темна, зовсім не юнача, борода ховала ямочки на щоках, які колись так по-дитячому посміхалися разом зі стиснутими тепер губами. А його очі... Я довго вдивлялася у них і бачила тільки порожнечу, яка своєю темною пеленою закривала від людей справжнє пекло, що назавжди закарбувалося у зіницях.
-Віро, і як говорити з тобою? - Хлопець не приховував свого невдоволення. 
Я не відповіла, тому Богдан продовжив:
-Як до стіни горохом... Невже не можна було послухати мене та залишитися у більш безпечному місці? Віро, це не жарти, чуєш?
-Бодь, це тобі потрібно у безпечніше місце. Поглянь, як ти себе вимучив тут, - ці слова прозвучали надто агресивно та голосно, тож не встиг хлопець відповісти, як до нас підійшов Орест.
-Віруня, - він обійняв мене та серйозно заглянув у вічі, - як рука?
-Краще, ніж до поранення, - я засміялася разом із Орестом, а от Богдан жарт не оцінив. 
-Бодь, ходи, проведеш дівчині екскурсію, - Орест мотиваційно штовхнув його у плече та очима вказав напрямок: "Вперед".
Богдан повів нас за собою, і я зустрілася з його побратимами. Майже всі були незнайомими для мене. А коли я запитала хлопців про тих, кого пам'ятала, з ким пліч-о-пліч відстоювала кожен сантиметр землі, кому надавала допомогу, то вони мовчки опустили очі. Ніхто не зміг знайти потрібних слів, а для мене ця тиша стала найважчим пораненням.
Вночі я збирала докупи думки, які розлетілися по окопу, наче після вибуху. Багато знайомих облич тепер залишаться тільки на кільканадцятьох фото, що збереглися на моєму телефоні. Орест дивом врятувався, тож отримав відповідний позивний - "Щасливчик". А ось Богдан тоді вже перебував на іншій позиції та ледь не потрапив у полон. Зараз же ми втрьох зустрілися тут...
Повітря тремтіло, заколисане нічною прохолодою. Моїх плечей торкнулися руки, тепло яких пробиралося навіть крізь форму.
-Замерзла?
Я почула голос Богдана та посміхнулася.
-Рада, що ти є...
Хлопець обійняв мене й прошепотів:
-А де ж я дінусь?
Притиснувшись до його грудей, мов до чудотворної ікони, я заплющила очі й прошепотіла, наче молитву:
-Я не зможу без тебе... Ніяк... Чуєш? Скажи, що будеш жити, будеш робити все, щоб вибратися з цього бруду... Пообіцяй...
-Тшшш, - Богдан гладив мою спину теплими долонями і заколисував, наче малу дитину.
-Скажи.... - я міцно схопилася за його передпліччя та боялася поглянути в очі, де мене чекала болюча порожнеча.
-Я з тобою до кінця, Віро...
Знову була ніч. Знову я шукала прихисток у тих самих обіймах. Знову Богдан рятував мене від жахливої дійсності, підставивши свою спину під каміння, яке підкидала нам доля. Я відчувала, що попереду багато випробувань, спотикань та болю, але серед цієї розрухи ще більше хотілося жити, дихати, любити, вірити...