Вересень

Осінь підкралася непомітно й огорнула нас холодними туманами, та й ночами загалом. Хоча останні і без того були довгими, безсонними, страшними... 
Коротке перебування тут було схоже на місяці: так повільно розмотувався клубок із днями. Перший тиждень вересня добігав до кінця, зникав за крайнебом, як вже прохолодне і таке далеке сонце. Я спиною притислася до трохи нагрітої за день стіни окопу та спостерігала за Орестом. Він уже вкотре перебинтовував ногу бійцю,  рана якого майже загоїлася.
-Віро, ти до вечора відпочивай. Хіба, не дай Боже, щось серйозне трапиться, - впевнено заявив медик.
-Як так? Я не виснажена і готова надавати допомогу, - випроставшись, хотіла щось довести чорнобровому, але він тільки стиснув плечима у відповідь на мої протести.
-Це не обговорюється. Ти і так всю ніч не спала, а просиділа з "Чорним". Як добре, що сьогодні хлопці забрали його подалі звідси, - Орест продовжував говорити (а скоріше - роздумувати) про вчорашні події.
Я майже не слухала його, а лише шукала слова, щоб переконати військового у необхідності моєї участі. Умить згадала, як зовсім недавно також формулювала думку, котра вирішила мою подальшу долю: дала можливість знаходитися тут. Сама не знаю, хто надихав мене на такі пориви: чи юна голова на плечах, чи запальна вдача, чи Бог. Мабуть, все ж Він сплітав мої думки у щось гоже, а тоді випускав на волю, творячи таким чином ще один життєвий шлях.
-...а тоді, Віро, проблеми будуть в обох.
Я перевела погляд на Ореста, який тепер серйозно дивився своїми чорними, без жодної яскравої краплини, очима.
-Мені байдуже на себе. Хочу принести якусь користь вам усім, - не знаю, звідки з'явилися такі слова, але ця відповідь на так і не почуту мною фразу, схоже, сподобалася військовому.
-Вірочко, зірочко ти наша, - Орест сам засміявся після сказаного, - я не забираю в тебе таку можливість. Просто поки наберися сил.
Схиливши голову у знак поразки, я таки пішла відпочивати, хоча у цих умовах нормально відпочинку і бути не могло. Але я за недовгий час трохи звикла до постійних бойових дій, тому вибухи, які знову лунали звідусіль, наче дикі бджоли у дуплі, лякали мене не так сильно. Очі в одну мить самі заплющилися, втомившись від недавніх безсонних ночей. "Потрібно набратися сил", - останнє, що пролунало в голові.
~
Прокинулася я швидко: почула, як щось пролетіло наді мною. Зірвавшись із цього геть незручного та не схожого на звичайні ліжка, я побачила перед собою Богдана. Хлопець присів поруч і схвильованим поглядом зустрівся з моїми збентеженими очима.
-Бодь, що? - Запитання прозвучало зовсім не лагідно, а навіть гостро, та більше було схоже на догану.
-Віруня, все добре, але нам потрібно забиратися звідси.
-З глузду з'їхав? Куди?
Богдан підхопив мене і ледь підштовхнув, вимагаючи негайного виконання, а тоді кивнув головою: "Вперед".
-Де всі? Кажи! - Я вже зовсім не контролювала свої емоції, які вибухали водночас із снарядами довкруж.
-Віро, не геройствуй! Пішли!
За спиною хлопця пробігло кілька військових, тоді я зрозуміла, що друг геть не жартує. Послухавшись Богдана, попрямувала слідом за іншими. Згорбившись від свисту та вибухів, я бігла вперед. За мною слідував Богдан, прикриваючи своєю спиною мою дрібну постать. Здавалося, що окоп не має кінця і ми, перетнувши всю земну кулю, скоро повернемося назад. Та через кілька хвилин все ж довелося зупинитися: на моїх очах військовий отримав поранення в голову.
Пальці не слухалися, стали кам'яними, проте я все ж старанно та впевнено надавала першу допомогу, пригадуючи та прокручуючи в голові кожен крок. До мене підбіг Орест, який був позаду, та швидко взяв ініціативу у свої руки. Я не пручалася, а тільки допомагала, притримуючи пораненого чи подаючи щось необхідне. Хвилини пролітали швидко, наче авіація над нами. Проте я і подумати не могла, що вони будуть останніми для нашого побратима. 
Орест поглянув на мене своїми безмовними очима, та тільки зараз вони нарешті говорили й навіть кричали: все... Я кинулася до пораненого, намагалася щось зробити, повернути його до життя, яке витікало разом із кров'ю. Чорнобровий медик відтягнув мене, поплескав по щоках та щось говорив, намагаючись спіймати мої налякані очі. Я ж не змогла відвести погляд від калюжі крові довкола, ноги стали ватними. Не пам'ятаю, як знову підвелася та продовжила хід. Перед очима досі стояло пошматоване обличчя чоловіка із яскравою обручкою на руці.
~
Опівнічний відступ був правильним рішенням. Це допомогло нам зберегти сили, зброю та снаряди, яких і так завжди недостатньо, а головне - життя військових... Принаймні, у цьому переконував командир, який вирішив змотивувати нас опісля недавніх подій. Далі я його майже не чула: перед очима знову з'явилося обличчя неврятованого життя. Мабуть, через ці думки я зблідла, адже поруч опинився Богдан та почав розпитувати про моє самопочуття.
-Я не врятувала його, Бодь...
Хлопець підставив мені своє плече, як робив багато разів до цього. Притиснувшись головою до пікселю на його формі, я заплакала.
-Віро, таке буває... Це війна... - Богдан гладив мене по голові, наче малу дитину.
-Я підвела вас, себе - усіх... 
Мене душили сльози, а разом із ними думка про те, що я ні на що не здатна. Тут, серед цих мужніх та впевнених людей, я була крихітною та немічною. Але найгірше те, що вони вірили в мене, вкладаючи своє життя у мої малі долоні, які зараз безпомічно тремтіли, міцно схопившись за Богдана.
-Ти зробила все, що могла, а більше під силу тільки Богові. І ніхто з нас не розчарувався в тобі. Я навпаки захоплююся силою духу такої тендітної дівчини.
Я благально подивилася на хлопця, шукаючи в його очах підтвердження цих слів. Богдан притис мене до себе сильніше, і я вдихнула різкий запах сигарет та ледь помітний аромат чоловічих парфумів, який все ще ховався під цією військовою формою.
-Дякую, - тихо прошепотіла, мовби сказала це собі.
Хлопець витер мої сльози та посміхнувся. А я так і стояла з ним, роздумуючи над швидкоплинністю життя. Згадалося моє перебування з Вадимом на дальшій лінії фронту. Тоді я надавала тільки першу допомогу, адже хлопці одразу поспішали доправити поранених до якогось медичного закладу. Для мене це відчувалося як гора з плечей. А зараз я повинна брати відповідальність за життя, та не тільки своє...
Нічна прохолода ховала в обіймах все навколо, пробиралася крізь одежу, здавалося, заглядала навіть у душу. Під її покровом стомлені життєвими випробуваннями люди шукали прихистку. Я ж знайшла його поруч із цим парубком, стукіт серця якого заглушував усі думки, а обійми загоювали свіжі рани...