Серпень

За вікном швидко змінювалися краєвиди. Мої очі хотіли схопитися за дерева та будинки, що пролітали повз, але, втомившись від цих доганялок, замилувалися хмарами, які ліниво пливли вгорі. 
-Мамо, дивись! Вони схожі на солодку вату! - Хлопчик навпроти показував пальчиком на небо, а тоді притулився до вікна, щоб краще роздивитися. Його мама погладила сина по голові та щось прошепотіла на вушко.
Я посміхнулася та автоматично потягнулася до кишені рюкзака, де була медична вата.
"Все на місці", - із полегшенням видихнула.
Хвилювання супроводжувало мене ще від початку поїздки. Боялася, що забула щось... або когось. Я глянула на праву руку. Там, на безіменному пальці, виднілася тоненька лінія - татуювання у вигляді обручки. У нього теж таке... 
"Цікаво, чи збереже його", - промайнуло в голові. Я заховала руку в кишені та втиснулася у крісло. Потрібно постаратися заснути, адже дорога буде довгою. Відставивши книгу в сторону, я заплющила очі. 
~
Прокинулася, коли сонце вже хилилося до горизонту та кликало хмари за собою. Навпроти тоді не сидів ніхто, та й у вагоні не було багато пасажирів. Я дістала з рюкзака шоколадний батончик та пляшку води. Голод втамувати не вдалося, і через це згадала про сніданок, який не доїла. 
"Сумно", - сказала собі, беручи до рук телефон. На екрані одразу висвітилося повідомлення від Богдана: 
-Привіт) напиши, коли будеш на вокзалі. Хлопці тебе заберуть.
-Привіт, гаразд. Ти вже на місці?
Відповіді довго не було. Я знала, що там важко зловити мережу, але все одно хвилювалася. 
Богдан був моїм побратимом та, мабуть, найкращим другом. Познайомилися ми ще навесні минулого року, коли його привезли на позицію. Парубок отримав позивний "Павук" через своє татуювання на коліні. Але я завжди називала його по імені або просто Бодя.
Спільну мову ми знайшли легко, адже були однолітками. Хлопець підтримував мене, а також мій вибір - поїхати разом із іншими на передові позиції.
Через деякий час я отримала ще одне повідомлення від нього:
-Плюс. Вже як удома.
-Проведеш мені екскурсію.
-Без проблем. Завтра зустріну тебе.
-Дякую)
-Будь обережна.
Я надіслала "+" та вимкнула телефон. Не хотілося думати про майбутнє, тому я заплющила очі та почала згадувати останні місяці. Це все було більше схоже на фільм, ніж на реальність. Ще зовсім недавно я закінчила університет, а зараз вже військовий медик із невеликим, але все ж таки досвідом. 
Мої роздуми перервав звук мобільного. На екрані з'явилося повідомлення від Вадима:
-Соню, як ти?
Руки затремтіли, і я не одразу зрозуміла, чи це мені не сниться. На очах заблищали сльози. "Написав... Не забув про мене..." - я не могла впоратися з емоціями. Проте відповідь навпаки вийшла сухою та лаконічною:
-Ще їду, а ти?
-Поки відпочиваю. Потім на позицію.
-Зрозуміло. Рада, що в тебе все гаразд.
-А я не радий, що ти все ж таки їдеш туди. Через мене вчинила таку дурницю? 
-Ні, я ж медик. Потрібно рятувати життя там.
-А тут? 
-Досить таких питань. Це був мій вибір.
-Сонь, я ж не хотів, щоб ми припинили спілкування.
-Я теж. Просто мені важко, коли ти поруч.
-Ти ж розумієш, що на війні не місце для кохання.
-Не розумію. У тебе ж згасли почуття, а не в мене.
-Вибач...
-Плюс.
-Хвилюєшся?
-Є трохи.
-Я б хотів заспокоїти тебе, але сам не знаю, що нас чекатиме...
-Все буде добре. Ти тільки бережи себе.
-Головне, щоб ти була жива й здорова.
-Буду.
-Напиши мені завтра.
-Плюс.
Я вийшла з чату та розплакалася. Переді мною досі було його обличчя, зелені очі, чорне, наче вугілля, волосся та борода, яка колись так не подобалася. Вадим втратив почуття до мене, а я - можливість дихати, адже він був моїм повітрям...
Ми познайомилися ще у студентські роки, а згодом стали жити разом. Вадим на кілька років старший, високий та широкоплечий. Він завжди був попереду, а його сміливості та впевненості могли заздрити інші. Вадимові вистачило мужності взяти зброю до рук та стати на захист країни у перші дні повномасштабного вторгнення, коли не було відомо, що нас чекатиме далі.
Я ж тоді тільки плакала, просила залишитися, не йти. Хлопець був непохитним. А через деякий час, пройшовши підготовку, я теж одягнула піксель та приєдналася до нього.
Вадим отримав позивний "Історик" через свою професію, а мій придумав сам - "Вірна". У результаті з'явилося нове ім'я - Віра, яке вже стало для мене рідним. Тільки він досі називав мене Соня.... 
Я знову глянула на своє татуювання. Ці імпровізовані обручки зробив військовий, із яким ми служили ще взимку, адже справжнє весілля на той час залишалося тільки мрією. Тоді Вадим сказав, що це буде символом нашого вічного кохання.
Поринувши у спогади, я знову взяла до рук мобільний. Хотілося переглянути наші спільні фотографії і пережити ті відчуття ще раз. Та мої пальці не наважувалися відкрити галерею. У горлі пересохло, а очі вкрила пелена сліз. Я відкинула телефон у сторону та видихнула. Потрібно якнайшвидше забути про це все та відволіктися. Роздумуючи про завтрашній день, я знову заснула, спершись на величезний рюкзак.
~
Електричка прибула на вокзал ще до світанку. На вулиці було прохолодно та туманно: наближалася осінь. Я вийшла з вагону та затремтіла, адже вітер пробирався навіть під застібнуту форму. Закинувши рюкзак на спину, підійшла до дороги, де на мене вже чекав транспорт. Із авто вийшов Богдан, весело посміхаючись:
-Віруня, ось і ти!
-Бачу, у тебе чудовий настрій.
-Звісно, - хлопець нахилився до мого вуха та прошепотів: - мене ж відпустили на кілька годин. Тепер можу вдихнути на повні груди.
-Там усе так погано?
Богдан швидко кивнув головою та відвів очі, знімаючи мій рюкзак. Посмішка зникла з його обличчя.
Ми мовчки примостилися в авто, де за кермом уже сидів чоловік. На вигляд йому було років 35-40. Богдан першим розпочав розмову:
-Віро, це "Ден" - твій особистий водій, - хлопець засміявся та жартома кулаком вдарив чоловіка в плече.
-А "Павук" про тебе всю дорогу розповідав. Мабуть, серце ти його вкрала. - "Ден" не розгубився: поглянув у дзеркало заднього виду та зустрівся сірими очима зі мною.
Я не відвела погляд, а тільки посміхнулася:
-Просто він знає, що я врятую йому життя при потребі.
Зав'язалася розмова, яка тривала вподовж усієї дороги. "Ден" розпитував про те, чому я вирішила стати на цей шлях, а згодом і сам розповів свою історію.
Ближче до обіду ми приїхали на місце. Далі було коротке знайомство з усіма та перекус. І все це під супровід постійних вибухів. Моє серце завмирало від кожного звуку. Я старалася не показувати свій страх, але Богдан бачив мої переживання. 
-Віро, я з тобою, поки є можливість, - хлопець поставив руку на моє плече.
-Дякую, Богдане.
-До вечора ми відправимося на позицію. Хлопці кажуть, що там навіть голови з окопу не піднімають: страшно...
-Мені теж...
-Знаю. Я хвилююся за тебе.
-А що я? Усе добре буде. 
Натягнувши посмішку на обличчя, я поплескала хлопця по спині.
~
Через деякий час нам довелося вирушати в дорогу. Тільки тепер вона була значно небезпечнішою. Їхати туди не можна, тому довелося йти, а подекуди навіть бігти.
Поруч завжди був Богдан, проте він не міг зруйнувати всі мої переживання чи заховати від надокучливих думок. Хлопець встигав роздивлятися місцеві краєвиди, дещо нервово посміхатися та водночас вести за собою.
Я теж інколи оглядалася навколо - побачене лякало мене: життя тут не вирувало. Здавалося, воно з часом покине навіть нас.
Діставшись до окопу, я трохи заспокоїлася, проте мої руки продовжували тремтіти. Мене одразу провели до молодого хлопця, який лежав на землі, втиснувшись у глиняну стіну. Юнак мав серйозне поранення біля ключиці, тому довелося якнайшвидше надавати допомогу. Я нервувала та була трохи розгублена, адже здавалося, що в будь-який момент сюди прилетить снаряд.
Через деякий час, що був схожий на вічність, біля мене присів чоловік. Я здригнулася та ледь не підскочила від несподіваності.
-Вибач, не хотів налякати. Що тут?
Повернувшись, я побачила військового, якому ще, мабуть, не було й тридцяти років. Він не дивився на мене, його темні очі були направлені на пораненого, а чорні брови, прикриті короткими пасмами волосся, нахмурилися.
-Поранення серйозне, його потрібно евакуювати звідси, - я продовжила говорити про уламок, який необхідно дістати, а чоловік ледь кивнув головою.
-Поки ми не можемо це зробити. Сподіваюся, завтра вдасться відправити його у кращі умови.
Ми перекинулися кількома словами з юнаком. Йому було всього 20 років, але він, зціпивши зуби, терпів сильний біль та навіть посміхнувся нам.
-"Птах", ти молодець. Головне, щоб ти тримався так і надалі, - чоловік подав вперед кулак, а юнак вдарив об нього своїм.
Тоді перший заговорив зі мною:
-Ти Віра, правда ж?
-Так.
-Я Орест, теж військовий медик. Ти розумниця, що надала допомогу і не розгубилася. Тут усе потрібно робити швидко, запам'ятай.
-Розумію, - я чомусь боялася підвести очі, тому майже не дивилася на чоловіка, збираючи до рюкзака раніше витягнуті речі. 
-Молодець. Із часом познайомлю тебе з іншими.
Орест пішов, а я залишилася біля пораненого. Надворі вечоріло, сонце хотіло якнайшвидше сховатися від цих надокучливих вибухів. Зорі ж не поспішали з'являтися на небі: мабуть, боялися посипатися вниз, наче намисто. Я розуміла, що сьогодні точно варто забути про сон, адже ніч не зупинить бойові дії та не приспить зброю. Страх розходився по моєму тілу так швидко, як вечірня темінь, що ховала під своїм покровом зруйновані будинки, дороги, мости, людські долі...
Останні дні серпня забирали всі спогади місяця з собою, спалювали мости з минулим, пророкуючи зовсім нове життя... Та чи життя взагалі...