Пролог

Ось так живеш собі у світі нав’язаних ілюзій і нічого не підозрюєш. Після довгої самотності так хочеться відчути тепло, що не роздумуючи піддаєшся спокусі. Не стримуєшся і йдеш прямісінько у вогонь, бачачи лише прекрасне. Вони просять довіряти, посміхаються тобі. Все здається таким справжнім.

Лише з часом помітиш, що тобі нахабно брешуть в очі. І тільки тоді ти збагнеш, що прекрасний світ – це марення. Ти одна і не можеш більше вийти з полум’я. Воно пожирає тебе з середини, затьмарює розум. Воно має владу над тобою. Ти неспроможна його стримувати.

Все що залишається, підкоритись. І назавжди запам’ятати те, що рубцем залишилось на серці – вірити заборонено.

***

Віка

Видаляю чат з найгіршим психологом за весь мій час роботи з ними. Я одразу казала мамі, що той худорлявий низенький чоловік - шарлатан. Але напевно вона настільки зневірилась, що записує мене до кожного спеціаліста, на якого натрапить в інтернеті, ігноруючи мої переконання, що я в повному порядку.

Бабуся каже, що моя проблема з’явилась через однокласників. Цькування у школі дуже вплинуло на моє відношення до людей і після того я для себе вирішила залишатись самотньою до кінця життя. Що правда обіцянку порушила, коли почала зустрічатись з популярним хлопцем в університеті. Він був високим привабливим блондином з ямочками на щоках та голлівудською посмішкою. Я справді дозволила собі відкритись йому і що отримала у відповідь?

Одного дня я радісно завалилась  до кімнати з величезною коробкою полуничних кексів. Льошка їх обожнював.

Підняла погляд на ліжко, де мав хворий відпочивати, та завмерла. 

- Віко, це не те, що ти подумала! - мій колишній  хлопець прикриваючись, одягав штани, поки моя найкраща подруга ковдру до себе близько притискала.

- Звичайно ж! – я усміхнулась саркастично. – Давай, вигадай щось правдоподібне. Я почекаю.

- А на що ти розраховувала? – Льоші нарешті вдалось натягнути штани й він підійшов ближче. -  Що я чекатиму, поки ти зважишся? Чи думала, що мені потрібні ці милі поцілуночки й прогулянки за ручку? Справді, Віко? Яка ж ти наївна дурепа.

Він мав рацію. Я була наївною дурепою, бо порушила власну обіцянку – не довіряти нікому. Тепер стають очевидними речі, яких раніше не помічала. Чи не хотіла помічати.

- Давай, йди поплач та пожалійся своїй матусі. У неї ж така нещасна доленька. – сказав, ніби в серце плюнув. 

Принизити мене захотів. Та я не розплакалась, ні. Це не в моєму стилі. Я з усієї сили вдарила хлопця поміж ніг так, що той скорчився від болю, і кинула в нього важкою коробкою кексів. Хотілось ще вчепитись подрузі в волосся, розгромити увесь дім, та навіщо витрачати енергію на це. Натомість побажала зрадникам солодкого життя і покинула те жахливе місце. Воно було наскрізь просочене підлістю та лицемірністю. І була б я уважнішою, помітила б одразу.

Напевно, я все-таки по-справжньому закохалась в того придурка, бо проплакала цілий день вдома. А коли бачила його з іншими в універі, серце боліло. Щодо подруги, то її важко назвати подругою. В мене в принципі ніколи ніяких друзів не було. Це радше була дівчина, яка сиділа зі мною за партою та іноді пропонувала разом робити домашнє завдання. Поза навчанням ми майже не бачились.

З того дня пройшло шість місяців, а для мене це досі слугує нагадуванням, чому нікому не можна вірити. Усі шукають вигоди. Справжніх щирих людей залишилось дуже мало і щоб знайти таких доведеться витратити багато років.

От і зараз, коли ми проїжджаємо повз кав’ярню, помічаю, як за одним зі столиків на вулиці хлопець підсипає щось дівчині у лимонад, поки та відвернулась. Сподіваюсь, хтось з компанії дівчат поряд,  попередить бідолашну. Сучасні реалії… Потрібно змиритись, що це є і буде ще дуже довго. Такі хлопці огидні. Бачать дівчат лише як сексуальні об’єкти. При цьому поводять себе, ніби королі всього світу.

- Ми майже приїхали, Вікусь, - збоку лунає мамин дзвінкий голос, який ледь чутно через гул мотора.

Ця жінка мене дивує протягом всього життя своєю наївністю та довірливістю. А місяць тому, коли вона радісно забігла в мою кімнату і повідомила, що вони з її кавалером вирішили з’їхатись, я взагалі отетеріла й слів не могла підібрати. Тож тепер ми восьму годину поспіль їдемо в нове місто, а в бардачку накопичилось багато обгорток з-під жуйок.

Взагалі хто так робить? Зустрічатись два роки, а потім купити спільний будинок і переїхати разом з дітьми. Так-так, у маминого кавалера теж є дитина – син трохи старший від мене. Чому він житиме з нами? Річ у тому, що його квартиру затопила сусідка. Набагато цікавіше, чому я поперлась у зовсім нове, незнайоме місто разом з мамою, хоча вже маю цілих вісімнадцять рочків. Та тому що ректор університету(він же й батько мого колишнього) натякнув, що сесію я завалю. Отакої! Наш хлопчик образився? Чи засмутився, що я не розплакалась і не продовжила за ним бігати?

Варіанта було два, або батько колишнього валить мене на іспитах і відраховує, або ми даємо хабаря і я продовжую вчитись. Мамі довелось заплатити чималу суму ректору тутешнього університету, щоб він погодився перевести мене до закінчення першого курсу, прямо перед екзаменами. Ми не знали як вчинити по-іншому. І все-таки це не виправдання. Поки корупція існує, обидві сторони будуть використовувати її для своєї вигоди. Цього разу однією зі сторін виявилась я.

- Будь ласка, Віко, спробуй з кимось подружитись.

Знову мене від думок відволікають.

- У цьому немає потреби, – делікатно відмовляю.

- Все одно, якщо хтось підійде і ввічливо захоче познайомитись не жени одразу.

- Я ввічливо буду тримати дистанцію, - широко усміхаюсь та надуваю бульбашку з жуйки.

 Новий університет та місто дорівнюють нові друзі й пригоди – каже моя матуся. Та я вважаю що це лише складнощі зі вступом та незручності вдома. І все одно краще, ніж спостерігати, як Льоша кожного дня цілується  з різними дівчатами.