Глава 1

У маленькому містечку, де вулиці пахли свіжим хлібом, а вранці сонячні промінчики заглядали у вікна будинків, жила дівчинка на ім’я Віка.

Віка була звичайною дівчинкою. Вона ходила до школи, робила домашні завдання, любила малювати й гуляти на подвір’ї. У неї було русяве волосся, великі допитливі очі та усмішка, яка з’являлася щоразу, коли вона бачила щось цікаве.

Але була в неї одна незвичайна особливість.

Віка вірила в диво.

Не просто вірила, як інші діти, коли загадували бажання на день народження чи чекали подарунків під ялинкою. Вона була переконана, що диво може трапитися будь-якої миті. Варто лише уважно придивитися до світу.

Вона вірила, що зорі можуть почути людські бажання, що старі дерева пам’ятають історії минулих поколінь, а маленька квітка, яка пробилася крізь асфальт, здатна розповісти про справжню силу.

— Віко, ну яке ще диво? — часто запитувала її найкраща подруга Марійка. — Ти ж уже не маленька!

Віка лише усміхалася.

— А хіба для див потрібно бути маленькою?

Марійка не знала, що відповісти. Вона знизувала плечима й поверталася до своїх справ.

Та Віка не ображалася. Вона знала: не всі люди дивляться на світ однаково.

Мама дівчинки часто говорила, що Віка має надзвичайно багату уяву.

— Донечко, — казала вона, поправляючи Віці волосся перед школою, — світ прекрасний і без чарів. Ти просто навчилася помічати те, повз що інші проходять.

— Але ж мамо, — відповідала Віка, — хіба це не диво?

Мама усміхалася й цілувала її в чоло.

— Можливо, ти маєш рацію.

Щоранку Віка прокидалася з відчуттям, що сьогодні може статися щось особливе.

Вона визирала у вікно, спостерігала за хмаринками, які пливли небом, і шукала серед них незвичайні фігури. То їй здавалося, що одна хмаринка схожа на величезного кита, то інша нагадувала казковий замок.

Одного разу вона побачила хмару, яка була схожа на серце.

— Це знак! — вигукнула Віка.

— Який ще знак? — запитала мама, готуючи сніданок.

— Що сьогодні буде хороший день!

І справді, того дня Віка отримала найкращу оцінку за контрольну роботу, знайшла на шкільному подвір’ї загублену кимось рукавичку й допомогла маленькому хлопчику піднятися після падіння.

Вона повернулася додому щаслива.

«Можливо, диво — це не завжди щось величезне», — подумала дівчинка.

Але найбільше Віка любила вечори.

Коли сонце ховалося за горизонт, а небо ставало рожевим і фіолетовим, вона сідала на підвіконня своєї кімнати й дивилася на перші зорі.

У неї була маленька синя коробочка, яку вона зберігала під ліжком. У ній лежали різнокольорові ґудзики, старі листівки, засушені квіти та маленький блокнот.

На першій сторінці блокнота великими літерами було написано:

«Мої дивовижні спостереження».

Віка записувала туди все, що здавалося їй незвичайним.

«Сьогодні метелик сів на мою руку. Можливо, він хотів зі мною познайомитися».

«Після дощу з’явилася веселка. Вона була така красива, що мені захотілося обійняти весь світ».

«Сьогодні незнайома бабуся усміхнулася мені на вулиці. Я усміхнулася у відповідь. Можливо, ми зробили одна одну трішки щасливішими».

Але одного вечора Віка записала дещо інше.

«Я дуже хочу, щоб зі мною трапилося справжнє диво. Таке, якого ніхто не зможе пояснити».

Вона закрила блокнот, поклала його назад у коробочку й підійшла до вікна.

Небо було темним, а зорі мерехтіли так яскраво, ніби хтось розсипав по ньому тисячі маленьких діамантів.

— Якщо ви мене чуєте, — тихенько прошепотіла Віка, дивлячись угору, — я дуже хочу побачити диво. Хоча б один раз.

Вона не знала, чи хтось почув її слова.

Не знала, що саме тієї миті, далеко за межами її маленького містечка, починалася історія, яка назавжди змінить її життя.

Наступного ранку Віка прокинулася раніше, ніж зазвичай.

За вікном ще не зовсім розвиднілося. Повітря було прохолодним, а на склі залишилися маленькі крапельки нічної роси.

Дівчинка потягнулася, позіхнула й уже хотіла повернутися на інший бік, коли раптом помітила щось дивне.

На її підвіконні лежав маленький золотистий конверт.

Віка завмерла.

Вона точно пам’ятала, що ввечері підвіконня було порожнім.

Конверт був незвичайний. Він переливався золотавим світлом, а на його поверхні не було ні імені, ні адреси.

Лише маленька срібна зірочка.

Дівчинка повільно підійшла до вікна.

— Що це таке?.. — прошепотіла вона.

Її серце забилося швидше.

Віка обережно взяла конверт у руки. Він був теплий, наче його щойно тримали в долонях.

На звороті з’явилися маленькі літери.

Віка примружилася й прочитала:

«Для тієї, яка досі вірить».

Дівчинка затамувала подих.

Вона озирнулася на двері, потім знову подивилася на конверт.

І вперше за все своє життя Віка зрозуміла, що диво, можливо, не потрібно шукати.

Іноді воно саме знаходить тебе.

Кінець першої глави.