Віра,
Лютий, 2018 рік. Київ.
Дівчина відводить погляд. Десь у стіну. Ніби дивиться в темну безодню, яку бачу тепер і я, через неї. Її щоки ще вологі від сліз, а всередині вирує розпач. Вона мовчки підносить склянку до губ, робить ковток холодної води. Потім глибоко вдихає, плечі повільно опускаються.
— Вам уже краще? — тихо питаю, нахилившись вперед.
Вона лише зітхає.
Годинник, шо на стіні, ось-ось і пробʼє північ. Місто за вікном давно спить і коли я вже збиралася покинути лікарню, близько п’ятнадцяти хвилин тому, вона увірвалася до кабінету. Очі перелякані. Голос рветься, ламається:
— Як добре що ви ще не поїхали! — мовила та, будучи у дверях.
— Чим я можу вам допомогти?
— Віро Дмитрівно… Ваша коллега… Вона помилилася з діагнозом!
Я на мить знітилася. Таке просто не вкладалося в голові.
— Помилилася? Як це?
— Подивіться, — вона підходить ближче, простягає мені теку з результатами. — Ось. Всі обстеження, аналізи. Усе є. А вона сказала — епілепсія.
— Гаразд, сідайте. — кажу спокійно й кладу теку на стіл. — отже, Вікторія?
— Так. Я тут із самого ранку. Пройшла всі процедури, чекала результатів. Надія подивилася знімки і… Одразу сказала. Без пояснень.
Я відкрила теку. Плівку піднесла до світла, висновки переді мною. Шурхотить папір. Очі ковзають рядками. А всередині дивні відчуття, я знаю що побачу.
— Послухайте, Вікторіє, помилки немає. Моя колега зробила усе як слід.
— І ви теж так кажете? — її голос стає різьким. — Я на вас сподівалася! А ви теж кажете це…
Вона відкидається на спинку крісла. Очі блищать наче від люті, а насправді — від страху.
— У мене не було жодного симптому. У моїй родині всі здорові! Ніхто ніколи не хворів!
— Послухайте, — прошу я м’яко, — іноді епілептична активність є, але зовні не проявляється. У деяких людей вона взагалі не призводить до нападів. А ще, є випадки, коли епілепсія може залишитися безсимптомно протягом життя.
Вона мовчить. Тільки погляд тремтить. Я бачу, вона вже не слухає слова.
— У вас в анамнезі записано про інфекційне захворювання. Ймовірно, саме воно стало поштовхом. Хвороба просто не встигла розвинутися, її виявили рано.
— Ні! Ви помиляєтеся! Я не прийму цього і знайду іншого лікаря!
Вона зривається і я дозволяю. Усі мають право на бунт, коли земля йде з-під ніг. Я повільно підводжуся. Наливаю в склянку води й подаю їй.
— Ви можете звернутися до інших фахівців. І маєте на це повне право. Але, найімовірніше, вони скажуть те саме. Епілепсія — не вирок. Це стан, з яким можна жити. Якщо почати терапію, ви почуватиметесь добре.
Я намагаюся всміхнутися, але щось у її погляді рве мене з середини.
— Ви не розумієте, — шепоче. — Ви бачите біль, але не відчуваєте його. Ви не знаєте, як це — жити з цим. Ви просто лікарка!
Її слова як удар, влучають в саме серце. Я завмираю. Повітря густішає, як дим після пожежі.
Просто лікарка…
Скільки разів я це чула? І скільки разів доводилося ковтати власний біль, ховаючись за маскою спокою?
— Можливо. Ви маєте рацію… — кажу тихо. — Але це не привід говорити так.
Дівчина взяла склянку до рук і опустила погляд. За мить каже:
— Пробачте…
…І ось вона сидить переді мною, вже спокійніша, з порожньою склянкою в долонях. У повітрі ще бринить тиша, в якій народжується прийняття.
— Візьміть це! — кладу перед нею невеликий буклет. — Тут усе просто. Коли ви це прочитаєте, зможете краще зрозуміти свій стан.
— Дякую…
Вона встає й прямує до дверей.
— Ваша лікарка, Надія Артемівна — дуже досвідчена. Вона не стала б робити висновків без достатніх підстав. Не сумнівайтеся у її професійності. — тихо додаю в слід. — Ви можете їй довіряти.
Дівчина вийшла, а я залишилась. Тиша знову огортає кабінет, як ковдра. І лише ніч за вікном не загубила своєї ніжності. Кілька хвилин я залишаюся там, або ж шукаю у собі сили щоб повернутися до дому.
***
Вітер різко вдарив в обличчя, щойно зачинилися двері лікарні. Морозець лоскоче щоки. Іду до автівки, повільно, ніби щось забула. А може, зовсім не хочу повертатися. У голові — Вікторія. Її слова дзвенять у вухах, мов поразка: «Ви не розумієте. Ви бачите біль, але не відчуваєте його…».
А якби й справді, не відчувала? Якби не знала, що таке біль, безсоння, безпорадність? Може, тоді мені було б легше?
Сідаю в авто. Руки самі тягнуться до паска безпеки. Втома тисне важче, за ніч. Я мрію лише про відпочинок, без пацієнтів, без розмов, без сімнадцяти пропущених.
Майже п’ятнадцять років — і кожен день як перший. Лікарня стала мені домом, ночами, у вихідні, без перерв, а моя родина цього не пробачила.
Крізь шибки пробралося червоне світло світлофора. Я натиснула на гальма, й у салоні пролунав жахливий скрип колодок. Їх уже давно потрібно замінити, але до СТО моя машина не доїздить. Лише маршрут між домом і лікарнею вона знає досконало. Спостерігаю як поодинокі сніжинки падають і розбиваються об затемнене лобове скло. Місто спить, а я — ні.
Північ… Тихо прокручую в дверях ключ, намагаючись бути якнайтихіше, о такій порі усі вже відпочивають. У кімнаті повіяло теплом. Запах затишку, домашнього комфорту потрапляє у ніздрі, а приглушені кольорові тіні телевізора танцюють на підлозі.
— Я вдома, — кажу не надто голосно, знімаючи взуття. У відповідь — мовчання. Лише голос ведучої з телевізора порушує тишу. Я кладу сумку на тумбу і йду на звук. Сергій не спить.
— Я вдома, — повторюю вже голосніше, вирішивши, що, телевізор заглушив мої слова в коридорі і він не почув, або ж, просто не відгукується. Чоловік лише кивнув, не відводячи погляду від екрану.
В інший день, можливо, я сказала б щось ще. Але сьогодні — ні. Сьогодні я обираю гарячий душ і чисту постіль. Мовчання між нами більше не дратує, воно просто є, як незмінний фон нашого спільного життя.
Загортаюся у домашній махровий халат цегляного відтінку і прямую до ліжка. Та тільки ступивши у спальню, чую різкий грюк дверима. Я злегка сіпаюся, ніби легкий струм пройшов по шкірі.
Відредаговано: 29.08.2025