Віра «на межі свідомості»

Розділ 1

Віра,

Лютий, 2018 рік. Київ.

 

 

 

Дівчина відводить погляд. Десь у стіну. Ніби дивиться в темну безодню, яку бачу тепер і я, через неї. Її щоки ще вологі від сліз, а всередині вирує розпач. Вона мовчки підносить склянку до губ, робить ковток холодної води. Потім глибоко вдихає, плечі повільно опускаються.

— Вам уже краще? — тихо питаю, нахилившись вперед.

Вона лише зітхає.

Годинник, шо на стіні, ось-ось і пробʼє північ. Місто за вікном давно спить і коли я вже збиралася покинути лікарню, близько п’ятнадцяти хвилин тому, вона увірвалася до кабінету. Очі перелякані. Голос рветься, ламається:

— Як добре що ви ще не поїхали! — мовила та, будучи у дверях.

— Чим я можу вам допомогти?

— Віро Дмитрівно… Ваша коллега… Вона помилилася з діагнозом!

Я на мить знітилася. Таке просто не вкладалося в голові.

— Помилилася? Як це?

— Подивіться, — вона підходить ближче, простягає мені теку з результатами. — Ось. Всі обстеження, аналізи. Усе є. А вона сказала — епілепсія.

— Гаразд, сідайте. — кажу спокійно й кладу теку на стіл. — отже, Вікторія?

— Так. Я тут із самого ранку. Пройшла всі процедури, чекала результатів. Надія подивилася знімки і… Одразу сказала. Без пояснень.

Я відкрила теку. Плівку піднесла до світла, висновки переді мною. Шурхотить папір. Очі ковзають рядками. А всередині дивні відчуття, я знаю що побачу.

— Послухайте, Вікторіє, помилки немає. Моя колега зробила усе як слід.

— І ви теж так кажете? — її голос стає різьким. — Я на вас сподівалася! А ви теж кажете це…

Вона відкидається на спинку крісла. Очі блищать наче від люті, а насправді — від страху.

— У мене не було жодного симптому. У моїй родині всі здорові! Ніхто ніколи не хворів!

— Послухайте, — прошу я м’яко, — іноді епілептична активність є, але зовні не проявляється. У деяких людей вона взагалі не призводить до нападів. А ще, є випадки, коли епілепсія може залишитися безсимптомно протягом життя.

Вона мовчить. Тільки погляд тремтить. Я бачу, вона вже не слухає слова.

— У вас в анамнезі записано про інфекційне захворювання. Ймовірно, саме воно стало поштовхом. Хвороба просто не встигла розвинутися, її виявили рано.

— Ні! Ви помиляєтеся! Я не прийму цього і знайду іншого лікаря!

Вона зривається і я дозволяю. Усі мають право на бунт, коли земля йде з-під ніг. Я повільно підводжуся. Наливаю в склянку води й подаю їй.

— Ви можете звернутися до інших фахівців. І маєте на це повне право. Але, найімовірніше, вони скажуть те саме. Епілепсія — не вирок. Це стан, з яким можна жити. Якщо почати терапію, ви почуватиметесь добре.

Я намагаюся всміхнутися, але щось у її погляді рве мене з середини.

— Ви не розумієте, — шепоче. — Ви бачите біль, але не відчуваєте його. Ви не знаєте, як це — жити з цим. Ви просто лікарка!

Її слова як удар, влучають в саме серце. Я завмираю. Повітря густішає, як дим після пожежі.

Просто лікарка…

Скільки разів я це чула? І скільки разів доводилося ковтати власний біль, ховаючись за маскою спокою?

— Можливо. Ви маєте рацію… — кажу тихо. — Але це не привід говорити так.

Дівчина взяла склянку до рук і опустила погляд. За мить каже:

— Пробачте…

…І ось вона сидить переді мною, вже спокійніша, з порожньою склянкою в долонях. У повітрі ще бринить тиша, в якій народжується прийняття.

— Візьміть це! — кладу перед нею невеликий буклет. — Тут усе просто. Коли ви це прочитаєте, зможете краще зрозуміти свій стан.

— Дякую…

Вона встає й прямує до дверей.

— Ваша лікарка, Надія Артемівна — дуже досвідчена. Вона не стала б робити висновків без достатніх підстав. Не сумнівайтеся у її професійності. — тихо додаю в слід. — Ви можете їй довіряти.

Дівчина вийшла, а я залишилась. Тиша знову огортає кабінет, як ковдра. І лише ніч за вікном не загубила своєї ніжності. Кілька хвилин я залишаюся там, або ж шукаю у собі сили щоб повернутися до дому.

***

Вітер різко вдарив в обличчя, щойно зачинилися двері лікарні. Морозець лоскоче щоки. Іду до автівки, повільно, ніби щось забула. А може, зовсім не хочу повертатися. У голові — Вікторія. Її слова дзвенять у вухах, мов поразка: «Ви не розумієте. Ви бачите біль, але не відчуваєте його…».

А якби й справді, не відчувала? Якби не знала, що таке біль, безсоння, безпорадність? Може, тоді мені було б легше?

Сідаю в авто. Руки самі тягнуться до паска безпеки. Втома тисне важче, за ніч. Я мрію лише про відпочинок, без пацієнтів, без розмов, без сімнадцяти пропущених.

Майже п’ятнадцять років — і кожен день як перший. Лікарня стала мені домом, ночами, у вихідні, без перерв, а моя родина цього не пробачила.

Крізь шибки пробралося червоне світло світлофора. Я натиснула на гальма, й у салоні пролунав жахливий скрип колодок. Їх уже давно потрібно замінити, але до СТО моя машина не доїздить. Лише маршрут між домом і лікарнею вона знає досконало. Спостерігаю як поодинокі сніжинки падають і розбиваються об затемнене лобове скло. Місто спить, а я — ні.

Північ… Тихо прокручую в дверях ключ, намагаючись бути якнайтихіше, о такій порі усі вже відпочивають. У кімнаті повіяло теплом. Запах затишку, домашнього комфорту потрапляє у ніздрі, а приглушені кольорові тіні телевізора танцюють на підлозі.  

— Я вдома, — кажу не надто голосно, знімаючи взуття. У відповідь — мовчання. Лише голос ведучої з телевізора порушує тишу. Я кладу сумку на тумбу і йду на звук. Сергій не спить.

— Я вдома, — повторюю вже голосніше, вирішивши, що, телевізор заглушив мої слова в коридорі і він не почув, або ж, просто не відгукується. Чоловік лише кивнув, не відводячи погляду від екрану.

В інший день, можливо, я сказала б щось ще. Але сьогодні — ні. Сьогодні я обираю гарячий душ і чисту постіль. Мовчання між нами більше не дратує, воно просто є, як незмінний фон нашого спільного життя.

Загортаюся у домашній махровий халат цегляного відтінку і прямую до ліжка. Та тільки ступивши у спальню, чую різкий грюк дверима. Я злегка сіпаюся, ніби легкий струм пройшов по шкірі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше