Розділ 22

лнову ніжилась в його теплих обіймах, та проблеми не давали повністю забутись

 - Нік, я все ніяк не можу тебе знайти, - тихий голос видавав мою безпорадність.  – До кого мені звернутись по допомогу?

   - Йди за своїм серцем, воно підкаже тобі рішення. – чую тихий голос над вухом.

    - Більше не хочу повертатись до реальності! Я її боюсь. Як мені назавжди тут залишитись?

   - Все зміниться як тільки вибір буде зроблено, як тільки ти вибереш когось одного з нас. - загадково заявляє і трохи подумавши, починає будувати догадки: - Мабуть, колись він наклав прокляття, щоб душі знову повернулись на землю. Тому ми й тут. Раніше я теж нічого не пам’ятав, як і ти. Прокляття, мабуть, почало діяти в день твого повноліття, адже ти його головна дійова особа.

Раптом гучний писк будильника жорстоко вириває мене з його обіймів, відправляючи в реальність.

   Я аж застогнала від відчаю, розуміючи, що не можу відмовитись від нього. Швидко одягаюсь, похапцем снідаю та біжу на автобус, розмірковуючи дорогою над своїми невдалими пошуками.

    «І чому він просто не скаже де живе? Хіба це важко?» - щиро не розуміла я. «Хоч би він не був просто витвором уяви» - закралися в голову невтішні думки. – «І що за вибір, адже я вже його вибрала?»

 Ще ранок, а мене вже болить голова від усіх цих здогадок і роздумів. Якби ж мати відповіді хоч на половину запитань, наскільки легше було б.

    Вийшовши на своїй зупинці, міркую, що знову не налаштована на навчання. Якщо так піде і далі, мене звідси просто виженуть. Зітхаю й пересиливши себе все ж заходжу в університет, та несподівано зустрічаюсь з поглядом стальних очей. Він стояв посеред коридору зі звичним грізним виглядом, змушуючи всіх навколо уникати його, обходити стороною. Ніхто навіть не насмілювався підняти очі на цього світловолосого дивного хлопця. Всі крім мене.

    Він створив тут собі репутацію безпощадного, злого і дивного мажора, тому перечити його вчинкам чи словам не було кому. Всі боялись. Я ж сміливо крокувала, не відводячи погляду, та гордо пройшла мимо, не сказавши ні слова. Мабуть, він розчарувався, сподівався, що знову буду благати про допомогу. Але я не стала цього робити, хоча не відкидала можливості, що знову в безвиході повторю спробу.

Особливої віри на його допомогу все одно немає, він же чітко заявив, що не збирається віддавати мене йому. Наче, я колись була його власністю, чи хоча б давала якісь натяки. З чого цей безумець взяв, що ми призначені одне для одного? Мене аж пересмикнуло від цього. Ні, я ніколи не буду з ним!

    Нарешті відшукала поглядом Віку в авдиторії, щоб хоч трохи відволіктися від нестерпних думок. Ми з нею розмовляли і навіть вирішили піти десь прогулятись перед довгоочікуваними вихідними.

Лекції тягнулись нестерпно довго, та й навчатись щось не дуже хотілось. На останніх хвилинах перед таким бажаним дзвінком прийшло повідомлення. Коли побачила від кого, очі розширились від здивування.

  «Після пари чекаю в НАШІЙ авдиторії». Він ще й спеціально акцентує мою увагу на цьому слові, вкладаючи в нього прихований підтекст. Це що знову завуальована погроза? Я вже не боюсь його.

Як тільки пролунав рятівний дзвінок, одразу ж накинувши на плече рюкзак повідомила подругу, що маю невідкладні справи і помчалась в назначене місце зустрічі. В душі жевріла крихітна надія, що він все ж дослухався до мене і повідомить якусь новину про Ніка.

   З трепетом серця відчиняю авдиторію і розчаровуюсь – вона пуста. Значить хоче щоб я його чекала. Зітхаю з неприхованим роздратуванням, та всідаюсь за стіл, обводячи поглядом все навколо. Цікаво, для чого взагалі цей кабінет? Погляд зупинився на кутку куди Давид люто притис мене, звідкілясь дізнавшись про невинний флірт з викладачем. Поморщилась від цих спогадів. Якраз в цю секунду зайшов він, задоволено прослідкував за моїм поглядом й ще більше розплився в посмішці.

   «Знову шкіриться від того, що приносить мені страждання», - пролунало незадоволення у моїй голові. Хоча побачити його посмішку, мабуть, вдавалось не всім, завжди ходить похмурий і злий, а тут такий щасливий, згадуючи як «солодко» мучив мене нещодавно. От маніяк!

   Все ж беру себе в руки, заспокоївши нестримні думки.

   - Ти щось дізнався про Ніка? – нетерпеливо запитую встаючи з-за столу,  щоб бути ближче до нього.

   - З чого ти це взяла? – холодно відповідає і від недавньої радості не залишається й сліду, знову звичний звірячий оскал.

  - Тоді для чого ти мене сюди кликав?! – злісно вигукнула і кинулась до виходу, але він схопив за передпліччя і не дав піти.

  Глянула на нього вбивчим поглядом, ловлячи себе на думці, що вже поводжусь так само дико як і він. Очей не відвела. А його вираз обличчя ніби промовляв, що в моїх інтересах краще залишитись. Вивільнила руку та повернувшись, знову сіла за стіл, терпляче чекаючи продовження.

    Повільно протяглися хвилини і він нарешті насмілився говорити, розвернувшись до вікна, так, наче, там було щось неймовірно цікаве тому й не хотів це пропустити.

   - Я не знав, що він також переродився. – Давид замовк збираючись з силами, а в мене знову в серці запалала надія. – Те прокляття мало подіяти лиш на нас.

- Що? Яке прокляття? – розгублено кинулась до нього, нічого не розуміючи.

- Тоді на тій скелі, втративши тебе, я сказав, що ми з тобою Милорадо, будемо разом навіть через тисячу років. Саме так і сталось. Тільки тепер ще й він тут. Знову все повторюється.

   Шкірою пробіглись мурашки від згадки цього мого колишнього імені. Якось дивно себе відчувати двома особистостями одночасно. Та швидко відкидаю ці емоції, адже головне – добути інформацію про коханого, яка в нього здається є.

   - Давид, де Нік? – тихо запитала я, намагаючись не сполохати, адже його настрій різко міняється в долі секунди, та ще й для підсилення ефекту, легенько торкнулась рукава його сорочки.

   - Історія повторюється. Все точно так як і тоді. – він говорив якось відсторонено, наче, зараз перебував там - тисячу років тому. - Він між життям і смертю, а ти залишилась і мусиш знову зробити  вибір.