Розділ 21

Цієї ночі мені взагалі не вдалось заснути. Дуже хотілось побачити Ніка, але сон ніяк не йшов. Тому замість цього, знову вивчала людей в різних соціальних мережах, вже навіть дісталась сусідніх країн, розуміючи, що здаватись не можна.

   Вранці, як результат, отримала синці під очима. І як я їх не маскувала косметикою, нічого не вдалося. Може це і на краще, нехай Давид бачить, що я й не планую здаватися.

«Треба знову з ним поговорити, хай знає, що я не відчеплюсь» - подумала дорогою до університету. Може це єдина вірна тактика, можливо йому набридне бачити як я шукаю Ніка і він нарешті здасться. Хоча шанси були мізерні, це все ж краще ніж нічого не робити. Ну а паралельно з цим можна продовжувати свої пошуки.

    - Обов’язково тебе знайду! - віддано прошепотіла в небеса, ніби, він міг це почути. Як же хотілось, щоб саме так і сталось, щоб мій Нік знайшов мене, тоді Давид нічого не зможе вдіяти, адже наші душі вже пов’язані ще з тих древніх часів.

    Як, виявилось, Давида в університеті не було і я дуже розчарувалась (раніше й помислити про таке не сміла). Дізналась його адресу у хлопця Віки та поїхала на пошуки. Про заняття безнадійно забула, адже було не до того.

   Виявляється цей Давид живе за містом, а та територія зовсім незнайома мені. Тому довелося довго бродити між величавих котеджів, схожих на міні палаци, під прицілом підозрілих поглядів  охоронців. Дійсно, такі фортеці мають знаходитись під надійною охороною, на що їх власники точно не шкодують грошей.

   Стискуючи в руці клаптик паперу з адресою, ловлю себе на думці, що тепер я вже як та маніячка переслідую його. Хоча він сам не залишив вибору. Нарешті на очі потрапив потрібний мені номер. Міцно стисла кулаки, набираючись сміливості, натиснути кнопку дзвінка, а сама невільно картаю себе подумки - «Що я тут забула, хіба не можна було зустрітись з ним десь в місті? Ні приперлась аж сюди!».

   Височезна хвіртка відчинилась і мною ковзнули очі молоденької, гарненької служниці (ну, мабуть, прислуга, адже в уніформі). Вона зміряла мене якимось дивним поглядом, і навіть зухвало повела бровою.

    - Мені потрібний Давид! – згадала за чим прийшла, не знаючи чи вдома він взагалі.

   Дівчина здивувалась ще більше. Здається, вона незадоволена моєю появою, навіть хмикнула почувши ім’я Давида. І знову той самий оцінюючий погляд. Невже ревнує? Аж не віриться!

    - Поклич його! – намагаюсь пришвидшити цю покоївку, яка продовжувала мене розглядати, від чого було ніяково.

   - Я повідомлю, – хижо відказав, примружившись. – Як вас представити?

   - Аріна, - відповіла, подумавши, що вони навіть працівників підбирають собі під стать - якихось ненормальних.

    Поки чекала, намагалась розгледіти його особняк за височезним парканом. Нічого особливого, адже вони всі тут такі. Ці багатії, наче, змагаються один з одним, намагаючись переплюнути, збудувавши щось ще більш розкішне і помпезніше.

   - Прошу проходьте – несподівано хвіртка знову відчинилась і ця дівчина вже була сама люб’язність, пропустила вперед, та повела боковою стежкою, яка веда в сад.

    Навколо все було настільки вишукано й красиво, що здавалось кругом одні витвори мистецтва: клумби у формі геометричних фігур з різнобарвними квітами, декоративні кущі (наче посходили з обкладинок журналів з ландшафтного дизайну). А в далечині саду ще й басейн!

   І куди вона мене веде? Помічаю фантазійну обрамлену ліанами альтанку. Зрозуміло, значить говоритимемо на свіжому повітрі серед всієї цієї величної краси. Покоївка вказала мені рукою на вхід, та швидко зникла. Заходжу. Давид, ліниво розвалився на лаві, волосся скуйовджене та стирчить в різні боки, на обличчі ледь помітна щетина. Якийсь пом’ятий, наче цілу ніч розважався й випивав. Підходжу ближче, ще більше пересвідчуючись в своїх здогадках. Та яка мені до цього справа? Одразу переходжу до основного.

   - Давид, ти знаєш чому я сюди прийшла. – він все чудово розумів, та бажав щоб я знову і знову його благала, отримуючи задоволення від моєї безпорадності. – Допоможи мені знайти Ніка.

Спокійно розглядав мене зі звичним оскалом, ніби, не знав як ще зневажити.

   - Будь ласка, - безсило простогнала, не знаючи на які ще важелі можна натиснути. - Ви ж колись з Добромиром були друзями.

   Він ніяк не реагував, ніби, взагалі не чув. В нього давно не залишилось ніяких почуттів, властивих нормальній людині. А цей погляд холодних очей, ніби, роздягав, від чого зніяковіло завмерла. Він помітив і роздратовано хмикнув.

   - З чого ти взяла, що я можу знайти Добромира? – нарешті бездушно вирік він.

   - Ти хоч і не маєш тієї сили, що колись, але все одно являєшся чаклуном. – з вигляду було зрозуміло, що я його не переконала. – Ти ж тоді в клубі впізнав мене, впізнав мою душу, тепер я це зрозуміла. Чудово запам’ятала ту мить.

    Він раптово встав і підійшов впритул. Знітилась, але сміливо зазирнула в безодню стальних очей. Мене вже не злякати цим!

   - З чого ти взяла, що я добровільно віддам тебе йому в руки?! – злиться. – Цього не буде, більше не буде!

    Роздратовано розвернувся, щоб піти, а я у відчаї проголосила:

   - Що мені зробити щоб ти передумав?

   Несподівано завмирає на місці і знову повертається до мене. Якусь мить, наче, думав над чимось, а потім схилившись майже до самих губ вкрадливо запитав:

   - А ти дійсно готова заплатити ту ціну, яку я призначу за це?

   Мене аж пересмикнуло від таких слів і прозорого натяку, та все ж, витримала його натиск і навіть не відвела погляду. Він хмикнув щось на кшталт «я так і знав», мабуть, прочитав це в очах і розвернувшись просто пішов, залишивши мене на самоті серед власного саду, та як виявилось ненадовго, бо одразу після цього з’явилась та сама покоївка і провела мене за ворота, проводжаючи переможним поглядом.

 Вкотре нічого не вдалось.