Розділ 20

  Знову ласкаве сонячне проміння пестить мою шкіру, а вітер з ніжністю гладить волосся. Лежу на траві безпечно розкинувши руки з закритими очима, відчуваючи спокій і рівновагу на серці. Раптом сонце затулили. Намагаюсь захистити очі від його сяйва рукою, поволі розплющую повіки. Наді мною схилився Нік, широко усміхаючись та простягнув ромашку.

    Це вже десь було. Так, він вже дарував мені цю квітку і Добромир Милораді також, коли запропонував стати дружиною. Несвідомо всміхаюсь, згадавши зворушливий момент, вдячно прийнявши дарунок. Здається з його рук я прийму все, що завгодно. І чим він так мене зачарував, звідки стільки любові до цього майже незнайомця. Мабуть, ці почуття підсилені спогадами минулого.

    - Нік, який вибір я повинна зробити? Між ким вибирати? – питаю те, що тривожить найбільше.

   - Прийде час і ти все зрозумієш… - як завжди «змістовна» відповідь.

    Раптово відчуваю як мене хтось штовхає в плече і просипаюсь з жахом усвідомлюючи де знаходжусь. Наді мною стоїть той самий викладач філософії, через якого довелось пережити багато неприємностей,  чекаючи пояснень. 

Приниження? Роззирнулась аудиторією, всі погляди слідкують за мною. Хіба тут комусь не байдуже? Ніхто ж навіть не розмовляє.

   Мовчки дивлюсь на викладача. Здається, він знайшов якісь відповіді в моєму погляді, тому не без сарказму завив усім, що мабуть, я цілу ніч вчила філософію, тому й заснула. Але на його подив всі вели себе надто стримано, ніхто навіть не всміхнувся. Добре ж Давид їх злякав! В його одержимості мною іноді можна знайти малесенькі плюси.

    Вирвавши мене з тенет сну, викладач заспокоївся та повернувся на своє місце, продовживши лекцію. Я ж глянула на Віку, а та лиш розвела руками й пошепки відповіла, що намагалась розбудити, та в неї нічого не вийшло.

    Зрозуміло. В знаки дається недоспана ніч. Шкода, але мені так нічого й не вдалося вияснити, досі не знаю як його відшукати, але добре знаю кому це під силу. Потрібно ще раз спробувати.

    Нарешті пролунав рятівний дзвінок, звільнивши мене від цих нестерпних хвилин очікування. З високо піднятою головою і серйозним виглядом пройшла повз викладача, помічаючи на собі його погляд. Намагаюсь вдавати байдужість. Вже знаю, що потрібно робити.

    Стою біля дверей тієї самої авдиторії, де Давид виклав мені свій жорстокий урок, очікуючи його. Перебрала в голові безліч різних вмовлянь і благань, хоча навряд чи він на таке поведеться, але я мушу добитись свого.

З’явився він і свердлячи мене очима, поволі наблизився, здається, й не планував ігнорувати як вранці. Прекрасно. Та коли підійшов ближче, зрозуміла, що він і не думає зупинятись. Тому коли він зрівнявся зі мною, схопила за руку, стримуючи. Він цього не очікував і злісним поглядом окинув мої пальці - явно не звик до такого. Мене це не злякало. Промовивши лиш «Ходімо», повела його в пусту кімнату (тут що взагалі не проводяться лекції?). Але двері зачиняти все ж не стала. Він наче прочитав цю мою думку і нахабно посміхнувся.

   - Чув ти не можеш вдома виспатись. -  протяг насмішкувато.
    
Проігнорувала цей випад, адже я тут не для цього.

  - Давид, мені потрібно знайти Ніка! Допоможи.

   - Ніколи! – хижо прошипів, люто блисувши очима, навіть кулаки міцно стис.
    
«Не вдарить же ж він мене» - намагаюсь переконати в цьому себе, хоч і не впевнена до кінця. Він вже не міг стримати свою злість і з усієї сили вдарив кулаком стіну недалеко від мене. Завмерла, але не видала страху. Мабуть, в душі хотів щоб на місці стіни був хтось інший.

    Цей несподіваний прояв жорстокості, трохи привів його до тями, він наче, заспокоївся і відчайдушно заявив торкнувшись рукою мого обличчя:

   - Ні! Вдруге я тебе не втрачу, тепер ти тільки моя! Я не втомлююсь тобі це повторювати! – під кінець перейшов на крик, але цей тон мене вже не лякав, після всього, що дізналась.

    - Ти вже не той могутній відьмак, ти не зможеш змусити мене забути, особливо тепер, коли я все так чітко згадала. Це колись ти міг погрожувати таким. – злісно відштовхнула цю ненависну руку.

   Він не втомлюється приносити мені лиш біль і страждання. Хіба так кохають?! Він суцільне зло, а воно не знає такого світлого і щирого почуття, розуміє лиш мову задоволення, причому задоволення навіть від знущання, як в моєму випадку.

 Поки я про це думала, Давид розвернувся до дверей, та вже майже вийшов.

   - Я не Милорада… вже не вона! Ти не можеш мене кохати… - в розпачі прошепотіла йому вслід.

Ці слова його зупинили. Знову обернувся до мене, та швидко подолавши відстань між нами, нещадно схопив за обличчя, змусивши дивитись в очі.

   - Помиляєшся… її душа живе в тобі і належить вона тільки мені!

    Пішов, залишивши мене, а я не знала як ще його можна зупинити й вмовити допомогти. Ні, я не стану плакати через це. Він не дочекається моїх сліз! Цей жорстокий і бездушний негідник. Закинула рюкзак на плече та попрямувала на автобусну зупинку, наперед знаючи, що знову проведу цілісіньку ніч в пошуках.