Розділ 11

   Дорога до бабусі.
    Провертаючись в село, наче, повертаюсь в дитинство, одразу стає так тепло й радісно. Згадую як ми з Іванкою кожне літо проводили з бабусею. Цілими днями бігали мальовничими долинами і узлісками, потоваришувавши з місцевими дітьми, ходили купатись на річку, в ліс по малину. Бабуся навіть декілька разів брала нас із собою по гриби, та чомусь така забава дітям не дуже до вподоби.
Згадався теплий літній день, коли вперше вирішила піти гуляти далеко від селища, та ще й сама, адже Іванка, вирушила з новими друзями на річку, а мені хотілось усамітнення. Так от усамітнитись дійсно вдалось, та ще й натрапила на чудове місце, про яке розповідала бабуся – Відьмину гору. Про такі мальовничі місцини часто пишуть в історичних романах. Вже тоді в юному віці я уявляла, як в давнину тут збиралися різні відьми для своїх не дуже добрих справ. Страшно не було зовсім, навіть декілька разів пробувала уявити себе на їх місці. Дитяча фантазія працювала досить добре.
Як виявилось згодом, це місце почало неабияк манити мене, притягувало ніби магнітом. Та я дорослішала і все поволі забувалось. Зараз вже навіть не пам’ятаю, коли востаннє приходила на ту скелю. Хоча тепер вона часто являється мені в снах. Усміхаюсь своїм думкам, згадуючи подробиці.
    За вікном електрички пропливали будинки, поля, ліси. Осінь поволі вступала в свої права, та все ж погода поки що радувала. Не було осінньої мряки й холоду, хоча сонце вже й не віддавало всього тепла.
    Відмітила про себе, що за вікном якось занадто швидко один пейзаж змінюється іншим. Все летить кудись в далечінь, затягуючи мене у невідомість.
    Несподівано оглядаю себе і з подивом помічаю дивну сукню з грубої коричнюватої тканини (мабуть, мені ще не доводилось зустрічати настільки дивний відтінок). Раніше такого ніколи не було, а зараз чітко усвідомлюю, що знаходжусь одночасно і в тілі цієї дівчини і розумію, що я - не вона.
    Роззираюсь навкруги. Річка хлюпоче, долина вкрита різнобарвними квітами, а на небі взагалі ні хмаринки, такий погожий день обов’язково буде хорошим. Втягую свіже повітря, вдихаючи на повні груди, ніби наповнююсь якоюсь нестримною енергією і починаю збирати квіти, сплітаючи їх у вінок. Все ж яка природа вигадниця, створює такі красиві кольори й форми.
    Вправні пальці швидко сплітали квіти і травинки між собою, тому вже через декілька хвилин вінок був готовий і надітий на голову. Підбігаю до річки й нахиляючись над дзеркальною гладдю води, намагаюсь роздивитись своє зображення. Усміхаюсь побаченому, здається, я наче якась ефемерна лісова жителька - ідеальний варіант для свого чаклуна. При згадці про Добромира усмішка стала ще ширшою.
   Підвівши погляд помічаю як до мене поспішає коханий. Підхоплююсь й біжу йому на зустріч, притримуючи однією рукою вінок.
Ще мить і я вже в його міцних обіймах. Тепер мені нічого не потрібно. Серце тріпоче, проситься на волю і він ніжно цілує вуста.
   - Ні, я не вірю цьому! – несподіваний відчайдушний крик перериває нас.
    Ми завмерши, одночасно повертаємось на цей вигук. Таким розлюченим Сірослава я ще ніколи не бачила, він ненависним поглядом люто зиркає на нас, здається хоче вбити. Добромир прочитавши те саме в його погляді, одразу ж ховає мене за спину.
   - Ви не могли так підло мене зрадити! – все так же затято мовить Сірослав. – Ти ж повинна була стати моєю!
    В останній фразі я чітко відчула його розгубленість і гіркоту. Хіба ми з Добромиром не знали, що саме цього й слід чекати. Сміливо виходжу з-за спини коханого.
    - Ти ж знаєш, що я ніколи не відчувала до тебе того, що відчуваю до Добромира, - спеціально беру коханого за руку, шукаючи підтримки, та це ще більше злить Сірослава.
– Але ж ти завжди знала, як я до тебе ставлюсь і ніколи не противилась цьому.
    - Сірослав, я ніколи не давала тобі ніяких сподівань. Ти сам повірив у те, що хотів!
    Здається мої слова зачепили його за живе, та він їм противиться. Перевів нещадний погляд на мого коханого й ненависно прошипів:
    - А ти! Теж мені вірний друг! – чорняве волосся розтріпалось від того, як злісно він тряс головою, очі метали іскри. – Ненавиджу обох! Ви за це дорого поплатитесь!
    Наостанок окинувши нас жорстоким поглядом, поспішив зникнути. Мені стало ніяково від цього всього, в його поведінці і очах щось змінилось. Я вже не впізнавала хлопця з яким росла. Невже це ми зробили його таким?
   Раптово відчула поштовх і розплющила очі. Електричка. І як це я умудрилась тут заснути? Відірвала обличчя від скла та поморщилась уявляючи скільки до мене причепилось мікробів. Повністю приходжу до тями, розуміючи, що вже майже приїхала в пункт призначення.