Розділ 10

Ці однотипні дні минали. Всі як один починались з чудових снів, закінчуючись новими проблемами й випробовуваннями в університеті і їх мені влаштовував Давид, караючи за невинний випадок з викладачем. Здається, поволі змирилась з таким існуванням. І вже вкотре покірно чекала його після лекцій (таким був наказ отриманий вранці), щоб він доставив мене додому. Мабуть, боїться, що їдучи в автобусі можу з кимось заговорити, а це ж тепер взагалі під забороною!
   Коли вже було аж занадто важко миритись з дійсністю, згадувала Ніка, пробувала подумки переноситись на наше з ним місце, пригадуючи як він надійно тримав у своїх руках, як легенько торкався пальцями шкіри, викликаючи цілу бурю емоцій. Цікаво, а як він цілується? Шкода тільки в наших снах до цього моменту ніколи не доходить справа – або я просипаюсь, або він зникає, в будь-якому випадку я знову опиняюсь в своїй реальності.
    - Аріно, де ти витаєш? – веселий голос Віки привів до тями.
    Отямлююсь, розуміючи, що стою посеред університетського коридору заплющивши очі, та притуливши лоб до прохолодної стіни. Забавна картина, але тут до мене всім байдуже - Давид постарався. Тому кому яка різниця, наскільки дивною я видаюся збоку?
    - Тікаю з цього жахливого місця, хоч подумки. - відказую, прибираючи пасмо волосся з обличчя.
    - Орисе, - вона ніжно притисла мене до себе і від її веселого настрою й сліду не залишилось. – Я спробую вмовити Олексія, щоб він поговорив з Давидом.
    - Ні! – категорично мотнула головою, добре пам’ятаючи, що сталось зі Стасом. – Не хочу, щоб через мене хтось постраждав.
    - Але ми мусимо щось зробити, – відчайдушно вчепилась в мої плечі, -  інакше це не припиниться. – замовкла, наче, чекала, щоб слова дійшли до моєї свідомості, та з почуттям добавила: – Поглянь що він вже з тобою зробив, на кого перетворив!
    Так, вона має рацію, але що тут можна вдіяти, як звільнитись? Перебуваючи на наодинці зі своїми думками, неодноразово думала піти з університету, або перевестись в інший, та хіба тікаючи від проблеми можна її вирішити? Цей маніяк добре знає де я живу, тому при бажанні легко знайде. А потім знову надумає викласти якийсь підлий урок.
     Аж пересмикнуло від згадки про його останню «науку». Після того в університет більше не ношу ніяких суконь і спідниць. Він перетворив мене на парію, непомітну сіру мишу.
     Невже мої безневинні дії тоді в клубі могли привести аж до таких наслідків? Чи може за цим криється ще щось? Знову одні питання.
   - Давай тоді я з ним поговорю. – несподівано вирішила подруга. – Що він може мені зробити?!
    І я вже боялася за неї. Віка ж навіть уявлення немає на що дійсно здатен Давид, тому її потрібно було зупинити:
    - Не хвилюйся за мене. Я вирішу цю проблему.
    Фальшива впевненість в голосі, подругу не переконала і вона підозріло поглядала своїми великими синіми очима. Чітко бачила як в її голові вибудовується якийсь невідомий мені план. І від цього ставало ще більш моторошно. Потрібно було будь-якою ціною її зупинити.
   - Віка, я думаю, що він не такий вже й жахливий, - вона застигла, розширивши очі, не вірячи сказаному. – Мабуть, я зможу його змінити, зробити більш людяним, мені здається, ще не все втрачено.
    - Ні… ти точно не при своєму розумі? – подруга занадто рознервувалась, підвищивши голос.
- Я все одно буду з ним. Мені потрібний Давид.
    Як тільки ці слова злетіли з моїх губ, одразу з’явився й він. І як це в нього так виходить? Стальні очі сіяли. Значить, він все чудово чув і тепер буде думати, що я хочу бути з ним. Це тільки мені так постійно «щастить»?
    Мовчки підійшов. Холодні очі дійсно вміли всміхатись. Він радів, хоча і старався це приховати. Який жах! Невже думає, що йому вдалось розвинути в мені «Стокгольмський синдром», коли я, як жертва, виправдовую дії свого мучителя, тобто його вчинки. Тепер в протилежному цього маніяка вже не переконаєш, він і так ніколи мене не слухав.
    Віка щось на прощання пробурмотіла нерозбірливо й швидко покинула нас вдвох. Точно вирішила, що ми однаково схиблені і самі у всьому розберемось. Ні, я ще поки що можу мислити тверезо.
   Давид підійшов до мене впритул і якийсь час просто дивився, а я мовчки чекала з кам’яним обличчям. Могла поклястись, що бачила в цих стальних очах якусь надію. Я ще більше ускладнила своє становище. Несподівано бере мій наплічник в руки і повідомляє, що вже час їхати. Попленталась позаду, та всілась на переднє сидіння його джипу.
    Їхали майже мовчки. А хіба в нас є хоч якісь теми для розмов? Та все ж він раптово запропонував піти ввечері в клуб, або ще куди-небудь на вибір. В його голосі вже не було звичної нестримної люті й роздратування. Невже своїми необачними словами я його вгамувала? Може дійсно ще не все втрачено і в ньому є людські якості…
    - Ні, - відповідаю з байдужістю, та щоб знову не розізлити, похапцем додаю: - Вранці вирушаю в село до бабусі, тому мені потрібно підготуватись до поїздки.
    Це наче його засмутило, але якщо й так, то він цього не показував.
Нарешті дістались мого дому, але перш ніж вийти з автомобіля, глянула на нього.
    - Дякую тобі, що підвіз. – мій тихий голос ще більше його здивував.
    Швидко підхопивши рюкзак, вийшла і підтюпцем побігла в під’їзд, не озираючись, щоб не давати йому зайвих марних сподівань. Сьогоднішніх подій вже й так вистачило.
    «Бабуся…» - усміхнулась. Думка про завтрашній день неабияк зігрівала серце. Нарешті зможу відволіктись від усіх цих переживань і проблем, цілі вихідні не побачу чудацького «залицяльника», а там може якесь несподіване рішення прийде - знайду спосіб його позбутись. Від таких думок серце розквітає. Все обов’язково вирішиться.