Розділ 1

©, Лореін Владислава, 2020
 

Коли людина спить в цьому світі, вона не спить в іншому.
Сальвадор Далі.

    Сіре від дощових хмар небо поволі ставало все темнішим, загрозливо нависаючи над головою.
    Я мчалась босими ногами по стерні, підхопивши поділ довгої сукні, намагаючись встигнути знайти прихисток до початку грози. Світлі прядки розтріпаного волосся вибились з коси, розвіваючись та плутаючись від швидкого бігу. Озираюсь.
    - Добромир, Сірослав, наздоганяйте! – кричу друзям не зупиняючись.
    Нарешті ми всі троє дістались печери.
    Небо прорізала блискавка, після чого почувся гучний гуркіт грому. Аж здригнулась від цього, пронизливого звуку разом із землею.
    - Милорада, ти досі боїшся грози? – з насмішкою запитав Добромир.
   -  І що тут такого потішного?! – не стрималась я, переводячи подих.
   Вони обоє уп’ялись в мене дивними поглядами. Сірослав зреагував першим:
   - Коли я стану могутнім чаклуном, зроблю так, щоб блискавка тебе більше ніколи не лякала.
    - Чаклунам таке не під силу, - заперечив Добромир, - учитель нам розповідав, що навіть перейнявши всі його знання, ми не зможемо керувати людськими почуттями.
  - А я зумію це зробити! – наполягав він.
Несподівано знову почувся гучний гуркіт грому і почалась сильна гроза.
***   ***   ***
    Аріно! Орисе! - Голоси стають все гучнішими і я просипаюсь з думкою наче побувала десь в іншому світі. Повністю розплющивши очі весело усміхаюсь своїм рідним, які не приховуючи радості в рядочок вишикувались біля мого ліжка.
    - Орисе, ну скільки ти можеш спати! – щасливо дорікає мама, тримаючи в руках величезний торт із запаленими свічками. – Ти вже декілька годин як народилась, а ми все ніяк не можемо тебе розбудити!
  - Вітаємо, донечко! - промовив тато і поцілувавши в щоку, простягнув запакований  подарунок.
    - З днем народження! – щиро вигукнула менша на рік сестричка Іванка, простягнувши букет улюблених білих лілій.
    Підіймаюсь з ліжка й не знаю, що забажати. «Нехай просто всі будуть щасливі» - похапцем подумала і кинулась задмухувати свічки. Потім міцно обійняла своїх найрідніших, сердечно дякуючи за привітання.
    - Ну давай вже розгортай подарунок, - Іванка, як завжди поводиться аж надто нетерпляче.
   Розв’язавши величезний червоний бант, витягую з коробки новенький телефон, на мить залюбувавшись його блискучим корпусом.
   - Аріно, через кілька днів розпочнеться навчання в інституті, от ми й вирішили зробити тобі такий подарунок, - пояснив татко.
    - У мене також почнеться навчання, - з прозорим натяком повідомила моя білява сестричка.
    - Іва, тобі ще цілий рік навчатись в школі. Якщо наступного року вступиш в університет, ми зробимо тобі такий подарунок. – Мама знала як її утихомирити.
    Сестра показово похнюпилась, адже з її «любов’ю» до навчання, університет здавався далекою та примарною мрією. Я її радісно обійняла.
   -  Як же добре бути повнолітньою, - замріяно промовила Іванка.
    Посміявшись над нею, всі разом пішли на кухню їсти торт, та святкувати мої уродини.
    «І от я вже стала вісімнадцятирічною, та хіба від цього в житті щось змінилось?» - запитала себе подумки, нахмурившись.
    Але я навіть не підозрювала наскільки помилялась, думаючи так…