21. Над урвищем

Коли я вийшла з машини, мої ноги досі тремтіли, а в голові трохи паморочилося. Але свідомість була чіткою, як ніколи.

Я підійшла до узбіччя дороги, того її боку, що проходив над морем. Побачила, що в загорожі тут зяяла величезна діра. Хтось чи щось знесло кілька стовпчиків і саму загорожу. Між тими стовпчиками, які лишились, хтось натягнув мотузку з червоними прапорцями. Я підійшла ближче і торкнулася прапорців. 

Це сталося саме тут…

***

Я повернулася додому невчасно. Збиралася залишитись ночувати в подруги, але вона назвала Юрія аб’юзером, стала вмовляти мене піти від нього. Я образилась і грюкнула дверима. 

Коли під’їздила до будинку, обіцяла собі, що більше не буду спілкуватися з Тамарою. Я думала, що вона моя подруга, а вона, мабуть, просто заздрила, що в мене такий чудовий чоловік і успішне, забезпечене життя, а вона самотня і зла через це на весь світ. Юра був правий, коли казав. що Тома хоче маніпулювати мною. 

Він завжди правий. Він у мене найкращий. Я так його люблю. Зараз обійму його і скажу, що більше не буду спілкуватися з тією заздрісницею…

Коли я увійшла до передпокою, то побачила їх. Чорні туфлі на високих підборах, одна з них лежала на боці, демонструючи червону, наче свіжа кров, підошву. 

“Може, то його сестра приїхала в гості”, — заспокоїла я себе. 

Однак Настя завжди була веселою і балакучою, я б неодмінно почула її голос. А цього вечора в будинку панувала тиша.  Всередині мене щось заскімлило, немов бездомне цуценя, яке штовхнули ногою. 

Не скидаючи плащ, я пройшла до спальні і взялася за ручку дверей. Якусь мить я думала, що, може, мені варто зараз розвернутися, вийти з будинку, сісти в машину і з неї набрати номер Юри. Дати їм змогу обдурити мене. Як дурили вже, мабуть, багато місяців, а то і років. Я згадувала затримки Юри на роботі, його відрядження, що постійно припадали на вихідні, аромат жіночих парфумів від одягу… Він казав, усміхаючись, що його клієнтки — старі жінки, які обливаються духами з ніг до голови. І я вірила…

Але тепер, штохнувши двері спальні і побачивши тих двох, які сиділи на ліжку, натягнувши на себе ковдру, і розгублено витріщалися на мене, я зрозуміла, якою була дурною.  Я заплакала і вийшла за двері. 

І з того часу плакала  вдень і вночі, сльози текли з очей самі собою, я не могла перестати плакати, хоча Юрій і казав мені припинити. Він говорив, що я сама обрала шлях страждання, тоді як можу бути щасливою. Ніщо не заважає мені радіти життю. Все так, як і було раніше. А Магду він більше ніколи в наш дім не приведе… Він буде зустрічатися з нею так, щоб я про те не знала…

***

— Ах ти ж курва, — сказала я, стискаючи кулаки. — І це ти казала, що не довіриш мені ключ від мого власного будинку… А він… Як він міг… Ненавиджу…

Я стояла і дивилася вниз на сірі байдужі хвилі. І згадувала, як усе сталося далі…