18. "Ключа ти не отримаєш!"

Я нервувала. Останній автобус за півгодини, а Магди все не було. Юрій вже давно поїхав, я прибрала, помила посуд,  і тепер стояла, просто витріщаючись у вікно. Погода псувалася, насувався шторм, поривчастий вітер налітав на будинок, стукав нещільно зачиненою кватиркою на другому поверсі. Що я буду робити, якщо Магда повернеться, коли автобус вже піде? Викликати таксі? Чи подзвонити Стасові?

Повагавшись, я все ж набрала його номер. 

 — Привіт, — сказала винувато. — Здається, я не встигаю на автобус.

 — Диктуй адресу, я приїду. — відразу ж сказав він. 

 — Справа в тому, що я мушу дочекатися господиню будинку. Вона не залишила мені ключ, я думала, повернеться раніше…

 — Не проблема, я почекаю в машині, поки ти все владнаєш. Але, може, все ж попросити ключ? Бо якщо я буду на чергуванні, то наступного разу не зможу приїхати…

 — Добре, я попрошу, — цієї миті я почула, що вхідні двері грюкнули і сказала: — Здається, тобі не доведеться довго чекати. Я скоро звільнюся…

Він відповів, що вже виїздить, і розірвав зв’язок. Я поклала телефон і обернулася до Магди, котра саме увійшла до кухні.

 — Вибач, що затрималась, — сказала вона. — Посварилася з Юрою, настрій був гірше нікуди. Заїхала в бар і випила келих мартіні. 

 Я подумала, що трохи необачно сідати за кермо після відвідин бару, але вирішила змовчати. Все ж, вона платить мені за роботу по господарству, а не за те, щоб я була Капітаном Очевидністю. 

 — Нічого страшного, — сказала я. — Чи треба моя допомога завтра? Господаря ж не буде?

 — А що, як його нема, то тобі не треба нічого робити? — роздратовано озвалася вона.

 — Вибачте, я просто вирішила уточнити.

 — Приїзди так, як сьогодні. Треба попрати, — вона важко опустилася на стілець. — Як він мене дістав своїми придирками! Виказував і виказував, що я не стежу за його одягом…

“Так, у нього справжній пунктик щодо одягу”, — погодилася я подумки.

Цікаво, звідки взявся цей висновок — чи з того, як Зотов сьогодні вранці роздратовано викидав речі з шафи? Чи все ж я щось пригадала? 

 — Він з тобою говорив? — раптом підозріливо поглянула на мене господиня будинку.

 — Та ні, нічого особливого, — я знизала плечима. — Попросив попрасувати одяг, потім я запропонувала пообідати. А тоді він поїхав…

 — Він не чіплявся до тебе? — вона уважно дивилася на мене, немов шукаючи сліди доторків свого співмешканця чи його поцілунків. 

 — Ні, — я похитала головою. — Він практично не звертав на мене уваги.

 — Ну, тоді добре, — вона ніби трохи розслабилась.

Я почула звук автомобільного двигуна. 

 — Я тоді піду, — сказала з легкою усмішкою. — Приїду завтра о десятій. Чи треба раніше?

 — Хай буде десята, — кивнула вона. 

 — А можна взяти у вас ключ? Бо сьогодні автобус уже пішов, я попросила свого хлопця за мною приїхати. Але завтра він не зможе…

 — Я завтра приїду раніше. Або дам тобі грошей на таксі, — відчеканила вона. — Але ключа від мого будинку ти не отримаєш. Тут уже вибачай… Все, можеш бути вільна!

Я вийшла з будинку, відчуваючи неприємний післясмак від цієї розмови. Це було несправедливо. Будинок насправді був моїм, ну, принаймні, наполовину. А та фарбована лахудра не мала до нього жодного відношення. І мене страшенно гнівало те,  що я не могла розповісти про це жодній живій душі…