17. Все на краще?

Я обережно поставила статуетку на підлогу.

 — Вибачте, — старалася говорити нижчим голосом, ніж зазвичай, щоб він мене не впізнав. — Я подумала, що ви — грабіжник.

 — Ви — нова хатня робітниця? — він пильно дивився на мене, і від цього погляду мені стало холодно.

 — Так, сьогодні мій перший робочий день…

 — А Магда де? — насупився Юрій. — Я думав, вона удома.

 — Поїхала на зустріч із подругами, — пояснила я.

 — В неї вічно ті посиденьки, — він подивився на піджак, який саме тримав у руці.  — Мені треба їхати у відрядження, а речі не прасовані, не складені!

 — Я можу випрасувати. — сказала я. 

 — Буду дуже вдячний, — він дістав із шафи велику валізу. — Ось я на ліжку склав усе, що мені потрібно. Прасувальна дошка на лоджії. Випрасуйте і складіть так, щоб воно не пожмакалося під час дороги. Справитесь?

 — Звичайно, — кивнула я. 

 — Тоді я в душ, часу не дуже багато…

***

Коли він вийшов, я злегка перевела подих. Схоже, Зотов мене не впізнав. Думаю, він особливо й не роздивлявся свою некрасиву дружину. Вона була для нього, немов предмет меблів. Хоча я ж не можу знати цього напевно. Лише зі слів Магди.  Та щось підказувало мені, що вона не брехала…

Я випрасувала одяг і акуратно склала все до валізи. Коли вже застібала її, Зотов з’явився у дверях. Він вже встиг одягнутисяу свій діловий костюм, але його темне волосся все ще було ледь вологим, і я відчула приємний аромат — чи то гелю для душу, чи бальзаму для гоління. Він дивився на мене якимось дивним поглядом — так, буває, дивиться людина, яка щойно прокинулась і хоче згадати, що саме їй снилося. 

 — Я все спакувала, — подала я голос, відчуваючи, що мовчанка затягується.

 — Дякую… Я забув, як вас звуть. Магда ніби казала, але, видно, я був неуважний…

 — Мене звуть Ніка. — сказала я. Захотіла усміхнутися, але раптом він би впізнав мою усмішку?

 — Гарне ім’я. Ніко, зробіть мені кави. 

 — Може, хочете пообідати? — запитала я, намагаючись не видавати хвилювання. 

 — А що там є? — зацікавлено спитав він. 

 — Паелья.

 — Справді? — він виглядав спантеличеним. — Я її сто років не їв. Відколи мене покинула дружина…

Моє серце закалатоло вдвічі швидше. Я так хотіла почути від нього щось хороше про себе. Почути, що він шкодує, що я зникла. Що він кохав мене. Хай навіть це була б неправда, і він нікого не любив, окрім себе, я б пробачила усі свої сльози і образи за кілька слів: “Я сумую без неї…”

 — Мені шкода, — сказала я, і ці слова упали між нами, як два сухих осінніх листки. 

 — Все, що діється, на краще, — швидко сказав він, і я відчула гірке розчарування. 

Наївна, яка я наївна… Навіщо я прийшла сюди? Що я хотіла почути?

 — Тоді піду накрию на стіл, — сказала я спокійно...