11. Лицем до лиця

Їх було двоє, і вони були дуже приємними людьми. Не питали, навіщо мені ця інформація, напевне, так і заведено у приватних детективів. 

Вже через два дні я знову сиділа в їхній конторі і читала роздруківку, яку вони мені запропонували. 

“Зотов Юрій Петрович, 1986 року народження, народився у Вінниці, закінчив юридичний університет, працював…

У 2010 році переїхав до Одеси. Проживає… Телефон …

Адреса офісу…

До кримінальної відповідальності не притягався, жодних скандалів навколо його імені не було. Одружений з донькою свого  ділового партнера Вірою Мірошниченко, дітей немає.”

З усього цього мене цікавила передусім домашня адреса. Телефон теж, хоча навряд чи я йому зателефоную. 

Що я скажу: “Добрий день, я не знаю, як мене звуть і взагалі хто я. Але колись я вам готувала каву і плакала, а ви сказали мені, що все в моїй голові…”

Він, безперечно, порадить звернутися до психіатра. 

А я відповім: “Дякую, у мене є власний персональний психіатр.”

А якщо я приїду до нього додому, а мені відчинить його дружина? Що я їй скажу? Що помилилась дверима? Так цей будинок знаходиться у престижному районі, туди так просто не потрапиш…

Я дістала гроші, заплатила за детективні послуги і вийшла надвір. І тут несподівано я зіткнулася з ним, буквально лице до лиця. Він заходив, я виходила. Я одразу його впізнала. Не так по обличчю, як по запаху. Як тварина відчуває іншу тварину. У нього був якийсь фірмовий одеколон. Мандарин, пачулі, кедр. Звідки я це знаю? 

— Вибачте, — сказав він, ковзнувши по мені поглядом. 

— Нічого страшного, — відповіла я, відчуваючи, що серце от-от вискочить з грудей. 

Зотов повернувся і зайшов у під’їзд. Він мене не впізнав…

***

— Мабуть, у минулому житті ти була кулінаром, — сказав Стас того ж вечора, коли я поставила перед ним ароматне м'ясо по-французьки та салат “Цезар”. 

— Сьогодні я зайшла в аптеку, щоб купити ліки від головного болю, — сказала я. — І зрозуміла, що всі ті назви препаратів мені добре знайомі. 

— Може, ти згадуєш минуле? Ти була лікарем, чи фармацевтом? 

— Не знаю, — замислено сказала я. — Може, я просто чула ті всі назви у якійсь рекламі. 

— Може, сходимо ще разок в гості до Романа?  — запитав він. 

— Ні, я не хочу. Мені добре так. Добре з тобою, — відповіла я занадто швидко. 

“Дозвольте мертвим самим хоронити своїх мерців’, — хто це сказав? 

І якби я послухалася цього письменника, чи філософа, ким би не був автор цього вислову… То не сталося б того, що сталося потім…