5. Сеанс гіпнозу

Я стояла у лікарняній вбиральні — єдиному місці, де було дзеркало, і критично роздивлялася себе. На мені був сірий костюм на флісі — худі і штани, на ногах — старенькі кросівки. В палаті висіла ще чорна балахониста куртка і чорна ж шапочка  — все стилю унісекс. Все мені подарувала одна з санітарок, у якої донька працювала в секонд-хенді. 

Я сама виглядала як секонд-хенд і унісекс. Пряме волосся мишачого русявого кольору тонкими пасмами спадало на плечі. Очі, такі ж сірі, як моє вбрання, були похмурими і невиразними. Довгий ніс, тонкі губи. І лице перекошене через глибокі порізи, які вже почали заживати, червоніли, вкривалися кіркою. Шви вчора зняли, а то б узагалі було стрьомно — я з цими стіжками на обличчі нагадувала  Франкенштейна. 

 — Ну, привіт, Ніко-богине перемоги, — тихо сказала я, виходячи з вбиральні. — Правда, наразі ти більше схожа на богиню всіх невдах…

— Я б так не вважав, — почулося за моєю спиною. 

Я, здригнувшись від несподіванки, озирнулася і побачила Стаса.

 — Ти, навпаки, народилася в сорочці, — промовив він. — Якби та тітка з собачкою не гуляла увечері по пляжу, ти могла б загинути, просто замерзнути і стекти кров’ю. А так ти жива і навіть застуди не отримала.

 — Зате я отримала це, — я торкнулася свого обличчя. — Мене й так важко назвати красунею, а тепер я ще й маю шрами , які, на жаль, прикращають лише чоловіків…

 — Ми щось придумаємо, — сказав він, підбадьорююче усміхнувшись. — Зразу треба, щоб усе більш-менш зажило. А згодом… Втім, згодом ще не настало, а от мій друг Роман Гребенюк чекає на нас.

 — Зараз введете мене в стан гіпнозу і дізнаєтесь страшну таємницю, — сказала я. — Наприклад, що це я сама порізала собі обличчя і руки, а потім кинулася у бурхливі води моря… Від нещасного кохання, наприклад…

Він пирхнув. 

 — У тебе багата фантазія. І, очевидно, ти любиш читати різні сентиментальні історії..

 — Зовсім ні, — заперечила я. — Ненавиджу любовні романи!

 — Трилери подобаються? — запитав він, простягаючи мені пакет з книгами. — Якщо ні, то вибачай, в мене лише таке вдома водиться. 

 — Люблю, — я кивнула. — Дякую.

 — Тоді швидко одягайся і поїдемо. Поки Роман не розгнівався…

***

 Роман Гребенюк виявився кумедним на вигляд товстеньким чоловіком років сорока з поголеною головою — видно, через ранню лисину.

 — Це твоя підопічна, Стасе? — сказав він, оглядаючи мене, немов я була якоюсь скульптурою, а не живою людиною, хоч і дещо страшнуватою.

 — Так, це Ніка, — кивнув Стас. — Вона дуже хоче пригадати щось із свого минулого.

 — Прямо цитата з авантюрного роману, — Роман узяв мене за руку і повів до великої, затемненої кімнати. Незважаючи на те, що день був і так похмурий, вікна в ній ще й затягували щільні темно-сині штори. Лише на столі, який стояв у центрі кімнати, світилася настольна лампа, а дальні кутки тонули в напівмороці.  — Сідайте сюди, у крісло…

Я слухняно опустилася у м’яке зручне крісло, яке одразу огорнуло мене з усіх боків, ніби велетенський кокон.

 — Сядьте зручно, не напружуйтесь.. Дивіться  сюди…

Він узяв якусь дивну річ — металеву блискучу кульку на такій же металевій ручці.

Я поглянула на кульку. Через якийсь час уважного вдивляння мені здалося, що всередині кульки зблискують і  тут же згасають невеличкі вогники. Наче це була мініатюрна планета, на якій можна було розгледіти вогні незнайомих міст…

 — У вас важчають повіки, — сказав Роман якимось заколисуючим, але водночас владним голосом. — Потім важчають руки… Потім ноги… Думки уповільнюються… Повіки змикаються… Ви засинаєте…

У мене й справді виникло таке відчуття, як у дитинстві, коли сидиш за новорічним столом, хочеш діждатися півночі, навколо веселий гомін, різні смаколики, а в тебе ну просто злипаються очі, і ти не можеш нічого з цим зробити, навіть якщо силоміць розтуляти повіки  пальцями…

Я заплющила очі і щось побачила…