Глава 13: Суд Першокрилого та несподівані заручини

Глава 13: Суд Першокрилого та несподівані заручини

​Вітальня маєтку фон Кроу, яка зазвичай була місцем затишних вечірніх чаювань, сьогодні перетворилася на залу суду, де присяжними були тіні, а суддею — сама вічність. Меблі були відсунуті до стін, звільняючи простір для стародавнього п’єдесталу, на якому височіла Реліквія — чаша з метеоритного заліза, обплетена срібними нитками ефіру. Весь цей тиждень члени  роду фон Кроу слугували живими батарейками: артефакт всотував їхнє роздратування, пиху та магічне виснаження, аби сьогодні цієї сили вистачило на виклик того, хто заснував Гліф.

​Родичі розсілися вздовж стін із таким виглядом, наче чекали на виконання смертного вироку. Аурелія Веларіс сиділа в центрі, нерухома, як крижана статуя. Каспіан стояв біля дверей, його рука на ефесі меча помітно здригалася. Юліан розвалився в кріслі, ліниво розглядаючи свої нігті, хоча в його очах палахкотіла небезпечна цікавість. . Лорд Оствальд та маркіза Едмонд сиділи трохи осторонь, обмінюючись із Мортімером короткими значущими поглядами.

​Мортімер підійшов до чаші. Його голос, підсилений магією маєтку, прозвучав як удар дзвона:

— Корвусе, Першозасновнику! Кров твоя кличе тебе! Коріння сімейного дерева! Суддя нашого роду! Суди!

​Прихід Духа не супроводжувався світлом. Навпаки, свічки раптом почали чадити багряним, а денне світло за вікнами згасло, наче сонце хтось накрив брудним полотном. Тінь виповзла прямо з чаші — густа, масляниста, вона поглинала простір. У вітальні різко запахло озоном, старою шкірою та металевим присмаком сили.

​З темряви сформувалася постать чоловіка в стародавніх обладунках, чиї очі світилися холодним блакитним полум’ям. Корвус повільно обвів поглядом присутніх, і під цим поглядом аристократи вмить втратили свою пиху.

— Ох, як мило, — прогудів він голосом, що звучав одночасно й велично, і знущально. — Майже вся родина в зборі. Я вже думав, ви повбивали одне одного ще до мого приходу. Але ні. Ви вирішили потурбувати мене. Чудово.

Він ступив крок. Килим під його ногами почорнів.

— Ну що ж, почнемо суд. Хто тут хоче довести, що моя нова правнучка — не правнучка?

Граф Юній першим розкрив рота.

Корвус підняв руку.

— Юнію, Юнію… Я пам’ятаю твого прадіда. Він був дурнем. Але ти, хлопче, його перевершив. Намагатися викрасти золоту ручку три ночі тому — це нехай, але красти документи з родинного склепу? Дуже незграбно. Статуя першого герцога скаржилася мені, що ти пітнів від страху прямо їй на п'єдестал.

Граф Юній позеленів і замовк.

Баронеса Шарлотта спробувала встати.

— А ти, «свіжоспечена булка» з ароматом паприки... О, не червоній. Я бачив твій візит до ейдоського танцівника минулої п'ятниці. Та твій борг лихварям який росте швидше за твій апетит. Я бачу все. Навіть те, що ти намагаєшся приховати під трьома шарами ілюзій.

Шарлотта впала назад на диван, наче її вдарили.

Клотильда, яка вже відкрила рота, щоб висунути якийсь юридичний аргумент, отримала свій удар.

— А ти, підлість у людській подобі, — муркнув Корвус, — все своє свідоме життя намагаєшся зруйнувати мій спокій. Підлі записочки, отруйні чутки, підкуплені слуги… Ти справді думала, що я не помічу? Ваші закони — це лише пил на моїх крилах.

Він розкинув руки, і всі папери з юридичними доводами, які родичі тримали в руках, спалахнули чорним полум’ям і перетворилися на попіл.

— Дріб’язкові миші, що гризуть моє коріння, — прошипів він. — Я міг би розчавити вас усіх одним словом. Але мені цікаво послухати голову «опозиції».

Він перевів погляд на Аурелію.

Та встала. Повільно. Велично.

— Корвусе, — голос її дзвенів кригою. — Мірея — чужа кров. Її діти будуть чужою кров’ю. Ти справді згоден власними руками вбити рід, який ти сам створив? Згубити тисячолітню лінію заради примхи однієї дівчини?

Кімната завмерла.

Міра відчула, як серце підскочило до горла. Аргумент був… ідеальний. Стародавній дух, одержимий своєю кров'ю — як він міг його відкинути? Вона несвідомо схопилася за руку Мортімера. Той стиснув тростини так, що дерево тріснуло.

Корвус мовчав. Довго. Потім усміхнувся — повільно, хижо.

—Кров — це лише полотно, — голос Духа став тихішим, набувши небезпечної, вібруючої глибини. — Але я бачу, що тебе турбує не стільки відсутність герба в родоводі цієї дівчини, скільки її здатність змінювати напрямок вітру.

Він зробив ледь помітний жест у бік Каспіана. Інквізитор застиг біля дверей, наче витесаний із чорного граніту, але під поглядом предка його залізна витримка дала ледь помітну тріщину.

— Ти так відчайдушно намагаєшся виставити Мірею за поріг, бо вона — єдина змінна, яку ти не можеш вписати у свій ідеальний план «достойного життя» для сина, — продовжував Корвус, і кожне його слово здавалося ударом сталевого пера по пергаменту. — Скільки років ти вдавала, що нагляд за цією «аномалією» — це лише службовий звіт? Ти дозволяла йому бути поруч із нею, поки вважала це контролем. Але тепер ти бачиш, що інквізитор не просто вивчає стихію — він нею дихає. Ти боїшся не «чужої крові», Ауреліє. Ти боїшся, що цей «вуличний хаос» виявиться сильнішим за всі твої уроки витонченості, і Каспіан обере шлях, де твоє схвалення більше не матиме ваги. Ти бачиш у Міреї дзеркало, в якому твій син нарешті став не твоїм проектом, а чоловіком. І це дзеркало ти мрієш розбити.

Аурелія здригнулася. Її ідеальна маска аристократки не злетіла, але погляд на мить став гострим, як лезо — вона подивилася на сина так, ніби вперше побачила на його мундирі пляму, яку неможливо вивести. У цьому короткому погляді було все: і зневага до «недостойної» відьми, і глибока образа на сина, який посмів знайти сенс там, де вона бачила лише бруд.

Ті, хто знав про фанатичну відданість Каспіана своїй роботі (яка завжди дивним чином зосереджувалася навколо Міреї), зрозуміли натяк Першозасновника: Аурелія воює не за чистоту роду фон Кроу. Вона воює за право визначати, хто має право стояти поруч із її «ідеальним» сином.