Глава 11: Мистецтво виживання в родовому гнізді

Глава 11: Мистецтво виживання в родовому гнізді

​Стіни маєтку фон Кроу, що століттями вбирали лише поважний шелест пергаменту та сухий кашель архіваріусів, за цей тиждень пережили справжню емоційну революцію. Мірея швидко збагнула: якщо закон дає «стерв’ятникам» право на спільний стіл, то вона має повне право зробити цей стіл незабутнім. Хаос не просто оселився в домі — він замовив собі повний пансіон і щоранку вимагав свіжої порції чиїхось нервів, а Міра з великим задоволенням виконувала роль шеф-кухаря.

​Ранок понеділка розпочався не з ніжного проміння сонця, а з розлогого, сповненого щирого жаху вереску баронеси Шарлотти, який прокотився східним крилом, наче каменепад в Оріоні. Мірея, затишно вмостившись на кухні з чашкою кави, задоволено примружилася, слухаючи, як відлуння крику затихає десь у районі димарів. Каспар, не здригнувшись жодним м’язом на обличчі, продовжував полірувати срібний кавник.

​— Чуєш цей звук, Каспаре? — промуркотіла Міра, вдихаючи аромат гіркого зерна. — Це музика справедливості. Сподіваюся, баронеса не забула про рум’яна. Я вночі замінила її дорогу пудру на першосортне пшеничне борошно з запасів Гільди, а в рум’янець підсипала меленого червоного перцю — для, так би мовити, «здорового блиску» та гарячого темпераменту.

​— Пані Міреє, боюся, баронеса тепер виглядає як свіжоспечена булка, що занадто довго перебувала на сонці, — прошелестів управитель. — Віконт Бернард, її вірний соратник по табору Радикалів, рано виявив, що всі ґудзики на його парадному камзолі перетворилися на шматочки черствого сиру. А статуя першого маркіза в головному коридорі нещодавно поцікавилася у графа Юнія, чи не занадто важким став його камзол від срібних ложок, які він «запозичив» за сніданком. Маєток став... надзвичайно говірким та надзвичайно винахідливим.

​І справді, Шарлотта влетіла до їдальні, нагадуючи магічний хлібобулочний виріб. Біла хмара борошна злітала з її перуки при кожному кроці, а щоки палахкотіли таємним вогнем приправи.

— Це... це якесь неподобство! — верещала вона, тицяючи пальцем у бік Міри. — Мортімере, твоя вихованка — стихійне лихо!

— Баронесо, це не лихо, це — текстура, — ліниво відгукнулася Міра, навіть не піднімаючи очей від своєї чашки. — Гліф зараз дуже цінує матові відтінки. І хоча за новими віяннями Гліфської моди ви зараз ікона стилю, все ж спробуйте не дихати так часто, а то ви запилюєте мені круасан.

​Обід вівторка перетворився на вишукане словесне фехтування. Аурелія Веларіс сиділа на чолі «опозиційного» краю столу, тримаючи спину так рівно, що здавалося, її хребет викували з холодного заліза Ферруму. А поруч із нею — віконт Бернард, який посилено намагався прикрити серветкою відсутність ґудзиків.

— Міреє, дорога, — процідила вона дивлячись на дівчину через золотий лорнет, — у нашому колі прийнято тримати виделку так, щоб не здавалося, ніби ви збираєтеся нею когось заколоти. Витонченість — це не ваше, чи не так? Невже в підворіттях, де ви вешталися, не було вчителів манер?

​Міра з хірургічною точністю відрізала шматочок качки, і на мить її чорні очі спалахнули багряним відблиском.

— О, ви маєте рацію, леді Ауреліє. Вчителів було мало, зате вороги траплялися вкрай виховані — завжди попереджали перед тим, як встромити ніж у спину. Я звикла, що інструменти мають бути ефективними. Як, наприклад, ті старі боргові розписки вашого кузена Бернарда, які я випадково вивудила з архіву сьогодні вранці. Там було нуль «витонченості», зате цифри просто вражають уяву. Віконте, чи не тому ви так прагнете «переглянути» заповіт Мортімера? 

​ Бернард поперхнувся качкою,  Аурелія зблідла ,а Юліан, що сидів поруч, ледь не захлинувся сміхом, плескаючи в долоні.

— Мамо, залиште її! — вигукнув він, дражнячи Каспіана своїм захопленим поглядом. — Мірея — це ковток свіжого повітря в цьому склепі. Кас, ти тільки поглянь на цю динаміку! Мамо, здається, ваша брошка має більше смаку до розваг, ніж ви!

​Каспіан, чий мундир за ці два дні став тіснішим від стримуваного гніву, важко зітхнув, дивлячись, як діамантова бабка на грудях матері раптом почала повільно перебирати лапками, прямуючи до супниці.

— Юліане, замовкни. Міреє... припини оживляти комах. Навіть ювелірних шкода, коли вони намагаються втопитися у супі від твого сарказму.

​Вечеря в середу розпочалася в такій напруженій тиші, що було чути, як у сусідній залі цокає старий годинник, відраховуючи секунди до неминучого вибуху. Аристократичні родичі сиділи вздовж столу, наче експонати в музеї воскових фігур, а Каспар розливав чай із таким виглядом, ніби це був не напій, а рідка вибухівка.

​У центрі «опозиційного» крила столу, за відсутності Аурелії, велично возсідала баронеса Клотильда. Її потрійне підборіддя покоїлося на жорсткому мереживному комірі, а на грудях, наче орден за взяття черги в булочну, висіла масивна брошка з гербом, який вона тицяла всім під ніс при кожній нагоді.

​— Мортімере, — Клотільда підняла порцелянову чашку, відставивши мізинець настільки далеко, що він мало не зачепив вухо сусіднього графа. — Я, звісно, мовчу про те, що скатертина сьогодні має не зовсім... королівський відтінок білого. Але цей напій... Сподіваюся, вода для нього не була набрана з того брудного каналу, де ви, Міреє, вешталися до того, як мій кузен остаточно втратив пильність?

— Клотільдо, — пробасив Оствальд, вдаряючи кулаком по столу так, що порцеляна підстрибнула. — Якщо ти ще раз згадаєш про походження цієї дівчини, я особисто простежу, щоб твій сніданок завтра накрили в стайні. Там якраз вода «твого рівня» — чиста і пряма, як моє ставлення до нахлібників. Мортімер обрав спадкоємицю. Питання закрито.

Мірея вдячно кивнула старому воїну, але не втрималася від маленької помсти. Вона ледь помітно ворухнула пальцями під скатертиною після чого відчула, як іскра Повітря, змішана з відтінком пам’яті самого маєтку — тією самою, що зберігала гріхи роду — слухняно пірнула в ароматну пару баронеси.