Глава 7: Золота печатка та привиди минулого

Глава 7: Золота печатка та привиди минулого

​Після «рожевого інциденту» Мірея поводилася так, ніби вона щойно виграла головний приз у королівській лотереї, а не оголосила війну найвпливовішій матроні Гліфу. Вона наспівувала під ніс дивні мелодії, завалювала Гільду рецептами екзотичних тістечок і з маніакальним ентузіазмом взялася перебирати кожну гайку в лабораторії.

​Але мешканці маєтку фон Кроу бачили її наскрізь.

​— Міро, ти вчора намагалася почистити камін за допомогою магії повітря, — зауважив Теріан, спостерігаючи, як вона гарячково шліфує мідну пластину. — Сажа була всюди. Навіть на люстрі. Тобі не здається, що твоя... «життєрадісність» дещо виходить за межі?

​— Це називається оптимізація побуту, Тері! — відмахнулася вона, не піднімаючи очей. — Більше руху — менше думок. Хіба не цьому нас вчили?

​Ема та Ая лише перезиралися. Кожна спроба заговорити про Раду Роду чи Аурелію наштовхувалася на стіну іронії.

​— Хвилюватися? Через Аурелію? — Міра розсміялася, хоча сміх був сухуватим. — Ой, я вас прошу. Жінка, яка пахне дешевим борделем, зараз занадто зайнята відмиванням своєї репутації, щоб думати про мене.

Мірея нагадувала заведений механізм, у якого зламався гальмовий важіль. Вона не просто жила — вона фонтанувала неприродною бадьорістю. Її сміх лунав занадто часто, а жарти ставали дедалі гострішими, наче вона намагалася нарізати ними навколишню дійсність на дрібні шматочки.

​— Оптимізація — це наше все! — вигукувала вона, ганяючи пил по вітальні за допомогою магічних вихорів, від яких штори намагалися відірватися разом із карнизами.

​Мешканці маєтку спостерігали за цим із дедалі більшою тривогою. Гільда на кухні хрестилася кожного разу, коли Міра забігала за кавою, а Теріан тричі перевіряв свої креслення, бо боявся, що від енергії, яка виходила від дівчини, папір просто самозайметься.

​На третій день прийшов Каспіан. Він не з’явився, як зазвичай, через чорний хід лабораторії — він увійшов через парадні двері, у повному інквізиторському мундирі, застебнутому на всі ґудзики совісті.

​— Міреє, нам треба поговорити. Зараз, — промовив він таким тоном, ніби зачитував ордер на арешт.

​У лабораторії він довго мовчав, розглядаючи замурзані в сажі полиці. Міра ж демонстративно крутила в руках викрутку.

— Ну? Будеш зачитувати параграфи про «образу честі та гідності матрони вищого світу»? Чи відразу викличеш конвой?

​Каспіан різко розвернувся. Його очі металево блищали, але в самому кутику губ тремтіла ледь помітна лінія.

— Ти — катастрофа, Міреє. Ти хоч розумієш, що ця твоя витівка з «Червоною Оксамиткою» виставила мою матір на посміховисько перед усім Гліфом? Вона тепер не просто розлючена — вона принижена. Ти дала їй ідеальний привід виставити тебе «некерованою загрозою» на Раді Роду.

​— Ой, Касе, не занудствуй! — вона махнула рукою. — Це був сеанс ароматерапії. Я нагадала їй про сімейне коріння. Хіба це не благородно?

​— Це було безвідповідально! — він зробив крок до неї, і його голос став низьким, майже вібруючим. — Ти підставила Мортімера. Ти підставила себе. Тепер кожен твій крок буде під мікроскопом...

​Він відчитував її ще десять хвилин, суворо, логічно, професійно. Але Міра бачила: щоразу, коли він вимовляв назву «аромату», у його очах спалахував той самий нестримний сміх, який він так відчайдушно намагався придушити. Він був сердитий, так. Але він був у захваті. І це знання гріло її краще за будь-який камін.

***

Коли Каспіан пішов, лабораторія раптом стала крижаною. Міра стиснула викрутку так, що побіліли кісточки пальців, а по спині пробіг липкий холод.

​— Оптисізація, так?..— пролунав від дверей сухий голос Мортімера.-  Поклади інструмент, Міро та йди за мною.

​Герцог стояв у дверях, важко спираючись на тростину. Він не чекав. Він просто розвернувся і пішов у бік кабінету. 

​Міра йшла за ним, і звук його кроків — стук, стук, стук — здавався їй ударами молота, що забиває цвяхи в її майбутнє. Кожен крок коридором маєтку фон Кроу давався їй важко, наче саме повітря Гліфу стало густим і в'язким. Вона дивилася на потилицю герцога і відчувала, як у горлі збирається пекучий клубок. Вона була впевнена: зараз за цими важкими дверима кабінету її казка закінчиться.

​Коли двері зачинилися, відсікаючи світло коридору, Міра завмерла біля порога. У кабінеті пахло старою шкірою, каніфоллю та тим особливим пилом, що накопичується на сувоях століттями. Мортімер повільно, з видимим зусиллям опустився у своє крісло.

​— Сідай, Міро, — промовив він, вказуючи на стілець навпроти. — Досить грати в «ураган». Твій сміх останні дні звучить як тріск скла перед тим, як воно розсиплеться. Я знаю, про що ти мовчиш.

​Міра опустила голову, розглядаючи замурзані в сажі пальці.

— Ти думаєш, що якщо Рада Роду визнає твоє вдочеріння помилкою, ти знову станеш ніким, — продовжував Мортімер, і в його голосі вперше зазвучала не сталь, а батьківська гіркота. — Боїшся, що цей щит, який я дав тобі, просто зникне, і ти знову залишишся бездомною тінню без права на прізвище. Ресурсом для Ковена чи Канцелярії.

​Міра відчула, як по щоці повзе гаряча сльоза. Він озвучив її найбільший жах.

— Що ти знаєш про Духа нашого роду — Корвуса? — голос Мортімера став низьким, наповненим вібрацією, від якої по шкірі пройшов холодок. — Сторонній спостерігач, дивлячись на нашого чорного крука на гербі, бачить лише витончений малюнок. Але Корвус був початком і стане кінцем усього, що ми маємо.

Мортімер повільно підвівся, і в цьому русі відчувалася вага не лише його власних років, а й усіх століть, що застигли в камені маєтку. Він підійшов до вікна, за яким Сингея розчинялася в глибокій нічній прохолоді.

— Кожна легенда починається зі страху, Міреє. Навіть та, що викарбувана на нашому гербі, — почав він, і його голос став низьким, мов гул вітру в порожній залі. — Тисячу років тому мій пращур, Корвус, не був духом чи символом. Він був людиною, чиє життя вимірювалося кількістю шрамів під обладунками. Він був воїном, якого боялися вороги, але справжній жах оселився в його власному серці.