Глава 6: Спадковість у рожевих тонах

Глава 6: Спадковість у рожевих тонах

​Вітальня маєтку Веларісів зазвичай нагадувала зал очікування на Страшний Суд: високі стелі, важкі портьєри та атмосфера такої стерильної моральності, що в ній було важко дихати. Але сьогодні тут панував хаос. Аурелія Веларіс, одягнена в дорожню сукню кольору «стриманої люті», не ходила — вона марширувала ворсистим килимом.

​— Це не просто витівка, Валер’яне! Це магічна інтервенція! — вона різко розвернулася до чоловіка, який намагався знайти порятунок у фінансових звітах. — Ця дівчина... ця Мірея... вона як цвіль! Спочатку вона проросла в домі мого брата та отруїла розум Флемми, тепер вона зазіхає на мого сина! Каспіане, ти мене чуєш?!

​Каспіан, який стояв біля каміна, повільно підняв погляд. Його обличчя було маскою спокою, але пальці за спиною досі пам’ятали вібрацію магії Міреї.

— Мамо, я інквізитор. Моя присутність поруч із нею — це запобіжник. Те, що ти називаєш «зазіханням», у моїх рапортах фігурує як «нагляд за нестабільним об’єктом».

​— Нагляд?! — Аурелія задихнулася. — Ти танцював з нею так, ніби вона — центр твоєї системи координат! Гліф гуде, Каспіане! Всі бачили, як ти тримав її за руку після танцю. Це не нагляд, це капітуляція!

​Юліан, який до цього ліниво розвалився в кріслі з келихом вина, раптом пирхнув і подався вперед. Його очі збуджено заблищали.

— Мамо, ну навіщо стільки драми? Міра — це найцікавіше, що траплялося з нашою родиною відтоді, як дідусь Жан заклав родинні маєтки в гральному домі. Ви бачили її очі? Це ж чистий ефір. А цей її язик... О, вона б’є словами точніше, ніж Люціан мечем. Знаєте, у неї є цей особливий драйв — поєднання дикої сили та абсолютної аристократичної зневаги до всього нудного. Вона неймовірна.

​Каспіан різко повернув голову до брата. Його погляд став таким холодним, що вино в келиху Юліана мало б взятися кригою.

— Юліане, твої естетичні оцінки недоречні. Ти бачив її всього кілька разів і вже берешся судити про її «неймовірність». Вона — не картина в твоїй колекції.

​— Ого, братику, — Юліан весело підняв брови, насолоджуючись реакцією. — Невже ти так ревно оберігаєш свій «об’єкт розслідування»? Я просто кажу, що вона — взірець жінки з характером. Я б навіть не відмовився з’їздити до маєтку фон Кроу, щоб... обговорити архітектуру, або запросити її на... консультацію.

​​— Тільки спробуй наблизитися до маєтку фон Кроу з цією метою, і я особисто випишу тобі ордер на обмеження пересування, — процідив Каспіан. Ревнощі, які він так старанно називав «професійною відповідальністю», накрили його гарячою хвилею. -  Вона — моя справа. Зрозумів?

​Люціан, старший брат, відклав меч, який він старанно чистив.

— Мамо, Касе, Юліане — досить. Вона не порушила жодного закону. Те, що леді вам не подобається, мамо — це не юридичний аргумент. Мірея — взірець аристократичності, хоч і не за народженням. Вона не порушила жодного закону.  Вона — фон Кроу, і Мортімер має право приймати в сім'ю кого захоче.

​— Фон Кроу?! — Аурелія майже крикнула. — Вона — випадковість! 

Лорд Валер’ян нарешті опустив свій паперовий щит.

— Немає доказів — немає теми для розмови. Ауреліє, заспокойся. Каспіан знає, що робить.

​— Доказів немає?! — Аурелія задихнулася від обурення, відчувши, що чоловіки її родини один за одним переходять на бік «підступної відьми». — Чудово! Тоді я сама їх знайду. Якщо ви всі засліплені її чарами чи дурною логікою, я розберуся з цим по-своєму. Завтра я вирушаю до кузенів у Оріон, а потім — у Аркадію. Я підніму Раду Роду, навіть якщо мені доведеться дійти до самого Короля!

​Вона вже потяглася за ридикюлем, але її погляд впав на витончену шкатулку, яку Каспіан поклав на стіл.

— А це що? 

​— Це вилучений артефакт, мамо, про який ти просила. Мірея віддала його добровільно. Сказала, що він допоможе «відновити сімейну гармонію та нагадає про коріння», — втомлено відповів Каспіан.

​Аурелія хмикнула, підійшла до столу й, гордовито піднявши підборіддя, клацнула замочком.

— Ну, подивимось, що ця... «вихованка» вважає нашим корінням...

​ПФФФФФФФТ!

​Здалося, що в кімнаті вибухнула велетенська зефірка. Густа, щільна і неймовірно липка хмара яскраво-рожевого диму миттєво заповнила простір, ковтаючи дорогі картини, антикварні вази та саму Аурелію. Але це було не найгірше.

​Залу накрив запах. Важкий, нудотно-солодкий аромат дешевої пудри, вивітреного мускусу та низькосортного вина «Ейдоська ніч». Цей специфічний букет був легендарним у вузьких колах Гліфу. Це був запах «Червоної Оксамитки» — найвідомішого борделю минулого століття, де їхній спільний з Мортімером батько Жан-П’єр фон Кроу провів більше часу, ніж у родинній церкві.

​— О Боги! — закашлявся Люціан, намагаючись намацати засув на вікні для того щоб відкрити його. — Що це за сморід?! 

— Це... це «Червона Оксамитка»! — Юліан, який встиг затулити ніс хусткою, раптом почав істерично реготати. — Каспіане! Вона зробила це! Вона запакувала в шкатулку атмосферу дідусевого улюбленого борделю! Оце так удар! Мірея натякнула мамі про дідуся Жана! — він витирав сльози сміху. — Це ж запах його улюбленого притону! Мамо, вона має на увазі, що ваше «благородне коріння» фон Кроу пахне саме так!

​Аурелія, чиє волосся та обличчя тепер були вкриті дрібним рожевим пилом, видала звук, схожий на шипіння розлюченої кобри.

— Я... я знищу її! — просичала вона, вилітаючи з рожевої хмари до виходу. — Вона сміє... вона сміє тикати мені в обличчя гріхами мого батька?!

​Грюкіт вхідних дверей здригнув увесь маєток.

​Юліан упав на диван, задихаючись від сміху.

— Касе! Це геніально! О, я закоханий, офіційно закоханий у цю дівчину! Вона просто вказала мамі на її власну «чисту» крові фон Кроу. О, я офіційно її фанат!

​Каспіан стояв посеред рожевого туману. Запах «борделю» лоскотав ніздрі, а перед очима стояла Мірея — замурзана сажею, з тією самою переможною іскоркою в чорних очах. Він уявив, як вона з абсолютно серйозним обличчям запечатувала цей «аромат історії» у шкатулку, і раптом відчув, як крижана стіна всередині нього руйнується.