Глава 2: Смак заліза та запах грози

Глава 2: Смак заліза та запах грози

​Ранок у маєтку фон Кроу ніколи не починався зі співу птахів. Він починався зі звуку, який Мірея називала «симфонією творення», а Каспар — «черговим приводом для ремонту». Це було глухе, ритмічне гупання молота в підвальній лабораторії, де Теріан намагався приборкати вперту сталь Ферруму, а Мірея — втиснути в неї шматочок розлюченого неба.

​Мірея стояла біля верстата, закусивши губу. Її каштанові кучері були зібрані в неохайний вузол, а на щоці красувався свіжий слід від сажі. Вона не просто дивилася на метал — вона його чула. Для неї магія була не формулою, а розмовою.

​— Ну ж бо, маленька, не пручайся, — шепотіла вона, спрямовуючи тонку нитку сріблястого ефіру в пази браслета. — Тобі не обов'язково бути просто залізом. Стань вітром. Стань щитом.

​Метал під її пальцями вібрував, видаючи низький, майже болісний стогін. Вона відчувала, як Першостихія Повітря всередині неї радісно відгукується на цей поклик, прагнучи вирватися назовні і рознести лабораторію на друзки.

​— Міро, стабілізуй потік! Ти знову даєш забагато емоції, — голос Теріана пролунав спокійно, але в ньому відчувалася напруга. Він тримав моноколь біля ока, спостерігаючи, як геометрія рун починає хитатися. — Якщо ми зараз не заземлимо цей імпульс, Гільда знову отримає левітуючий сервіз замість сніданку.

​— Я не даю забагато, я даю стільки, скільки він просить! — огризнулася Мірея, проте слухняно сповільнила ритм дихання. — Це залізо має характер, Теріане. На відміну від тебе.

​Вона заплющила очі. Її внутрішній зір бачив не кімнату, а мереживо енергій. Вона бачила Теріана як спокійне, блакитне сяйво — ідеально відкалібрований механізм. А потім... потім вона відчула Його.

​За стінами лабораторії, за важкими дубовими дверима, з’явився знайомий холод. Це не був мороз чи крига Оріона. Це був холод ідеального, стерильного порядку, який вона впізнала б із тисячі. Каспіан Веларіс. Людина, яка знала всі її можливості, і яка єдина мала право називати її «аномалією» без ризику бути спопеленою на місці.

​— Явився, — пробормотіла Мірея, і її губи мимоволі розпливлися в уїдливій, але теплій посмішці. — Пахне озоном, сталлю і бажанням когось заарештувати за неправильне зберігання повітря.

​Двері лабораторії відчинилися без стуку. Каспіан стояв на порозі. Його інквізиторський мундир був застебнутий на всі ґудзики, незважаючи на ранкову спеку. Його очі — зелені, як отруйне озеро Аркадії — миттєво знайшли Мірею.

​— Резонанс відчутно навіть на вулиці, — промовив він замість вітання. Його голос був рівним, але Мірея помітила, як сіпнулася жилка на його скроні — знайомий знак того, що він знову намагається бути «просто чиновником» поруч із нею. — Згідно з регламентом безпеки Гліфу, використання сирої стихії в житлових кварталах карається...

​— ...сорока ударами занудства? — підхопила Мірея, не відриваючи рук від браслета. — Каспіане, твій прихід — це завжди таке свято. Наче мені раптово вирішили прочитати податковий кодекс під час пожежі. Ми з тобою кілька років поспіль на околицях Логосу відбивалися від різних напастей, і коли я підсмажувала некромантські творіння, випалювала чорні відьомські прокляття чи зламувала небезпечні артифакти, ти не згадував про регламент. Що змінилося? Мундир став тіснішим у плечах?

​Каспіан зробив крок всередину. Повітря навколо нього наче застигло.

​— Змінилося те, що зараз ми не на розслідуванні, а в центрі цивілізації, — він підійшов ближче, і в його очах промайнула іскра щирого занепокоєння, яке він намагався сховати за офіційністю. — Я прийшов не для дискусій, Міро. Еліас розлючений. Він вимагає звіт про готовність захисних периметрів для нової резиденції королівської родини. І він хоче знати, чому артефакт-зв’язківець, який ви з Талвіном розробили на його особисте замовлення, видає в ефір не шифрований сигнал, а звуки, схожі на... сміх?

​Мірея нарешті відпустила метал. Браслет на верстаті спалахнув м’яким сріблом і затих. Вона витерла замурзані руки об шкіряний фартух і підійшла до інквізитора, зупинившись у тій самій зоні особистого комфорту, яку він так старанно оберігав від усіх, крім неї.

​— О, то Маркіз незадоволений? Яке горе, — вона театрально приклала руку до грудей. — Еліас змусив мене працювати над цим артефактом, погрожуючи «перевірками» нашої лабораторії. Він хотів ідеальний інструмент для свого шпигунства? Він його отримав. А те, що артефакт підхохочує щоразу, коли Еліас намагається підслухати чужі секрети — то це не помилка, Касе. Це моральний компас пристрою. Я вклала в нього іскру Повітря, а повітря, як відомо, любить свободу і гарні жарти.

​— Це не жарт, це саботаж державної важливості, — Каспіан зітхнув, і на мить з-під маски інквізитора визирнув той самий Кас, який колись допомагав їй відмивати сажу після невдалого вибуху. — Еліас каже, що через цей сміх він не може розібрати доповіді агентів.

​— Саме так і було задумано! — Мірея задоволено посміхнулася. — Метал щасливий, що він не просто служить донощикам, а трохи розважається. Але я розумію, що для людини, чиє серце працює на параграфах, слово «радість» звучить як державна зрада.

​Каспіан дивився на неї згори вниз. Він бачив пір’їнку від подушки, що застрягла в її волоссі, чув запах паленої вовни та чебрецю.

​— Магія — це не твоя іграшка для помсти замовникам, Міреє. Це інструмент. І якщо інструмент починає «сміятися», значить, майстер втратив контроль.

​— А якщо майстер ніколи не хотів давати контроль такому слизькому типу, як Еліас? — вона нахилилася ближче. — Твій закон — це в’язниця, Каспіане. А мій хаос — це те, що змушує твоє серце битися трохи швидше. Не заперечуй. Я чую твій пульс. Він зараз нагадує збій у роботі артефакту Транслаціо. Ми надто багато разом пережили, щоб ти вдавав із себе кам'яну статую.

​Каспіан мимоволі стиснув кулаки.

— Теріане, — звернувся він до артефактора, намагаючись врятуватися від її погляду. — Підготуй технічну документацію. І виправ цей емоційний дефект у системі зв’язку. Це наказ Канцелярії.