Вожак: Світ за завісою

Розділ 3. Рід чи Рад? частина 1

Розділ 3. Рід чи Рад?

Глава 1

 

Самірт зустрів мене справжнім вибухом звуків, запахів і барв. А ще — неймовірним розмаїттям дивовижних істот.

Вулиці цього гігантського міста вирували життям: окрім уже знайомих мені хортісів, у натовпі снували ящеро- та комахоподібні створіння. Час від часу цей строкатий потік легко розтинали триметрові велетні, озброєні величезними дворучними мечами.

Схожих на мене людей я бачив украй рідко. І майже завжди вони намагалися триматися якомога непомітніше, буквально притискаючись до стін будинків.

На нашу групу ніхто не звертав уваги. Мої кайдани й озброєний ескорт із хортісів не викликали в перехожих ані найменшого зацікавлення, наче подібні процесії були тут звичним явищем.

Камрав пригнічено мовчав, лише зрідка кидаючи на мене винуваті погляди. Дарлен, навпаки, намагався триматися привітно й гарячково розповідав про місцеві звичаї та порядки, прагнучи хоч якось розрядити напругу.

Мій власний стан також залишав бажати кращого. Безпорадність перед обставинами пригнічувала, викликаючи гірке відчуття безнадії.

Проте Вовк у моїй свідомості, нарешті звільнившись від постійного ментального тиску Ваарга, розігрувався, наче молодий хижак перед першим полюванням. Він жадібно сканував навколишній простір, малюючи перед моїм внутрішнім зором карколомні вектори руху, позначені яскраво-зеленим і червоним.

Тим часом ми залишили позаду велелюдні центральні площі й заглибилися в напівтемні, безлюдні завулки. Камрав подав знак Дарлену замовкнути й уважно подивився на мене.

— Хорте, ми ведемо тебе туди, де немає честі, — пригнічено промовив він. — Досі ти слідував шляху Вей Рід, і це зробило тебе близьким до нас. Але не всі йдуть цим шляхом... На жаль, тепер його не дотримується навіть більшість ЛаменКаХортіс.

Він замовк, ніби збирався з думками, а тоді квапливо продовжив:

— У Вул-КарРаді ти муситимеш битися на смерть. Там немає місця нашим уявленням про честь. Щоб вижити, ти мусиш прийняти Вей Рад! Це не буде зрадою Вей Рід — лише його жорстоким продовженням.

— Тобі не все одно? — кинув я, і сам здивувався тій гіркій образі, що прозвучала в моїх словах.

Камрав відсахнувся, наче від фізичного удару. Дарлен поруч миттєво зробив вигляд, ніби із захопленням розглядає щось у глибокій тіні наприкінці вулиці.

— Ні, не все одно. Тому... спробуй вижити, — стишено промовив Камрав після важкої паузи й кивнув Дарлену рушати далі.

Урешті ми вийшли до похмурої триповерхової будівлі. Вхід до неї вартували двоє триметрових велетнів-воїнів. Вони коротко кивнули Камраву й без слів пропустили нас усередину.

Приміщення, де ми опинилися, нагадувало щось середнє між банком і в'язницею — ця асоціація сама собою виринула в моїй пам'яті. Вовк усередині мене миттєво насторожився, вирівнюючи дихання.

— О, Камраве, вітаю! Що, привів мені босха? — проскрипів огидний голос із-за масивної перегородки.

За нею сиділа комахоподібна істота, чиї численні очі  витріщалися на нас.

— Привіт, Дзерне. Це не босх. Його звати Хорт, — відрізав Камрав.

Жвала Дзерна здивовано сіпнулися вгору:

— Хорт?.. Хіба це не ваш... — почав був комахоподібний.

— Хорт! Просто Хорт, — різко перебив його Камрав, не даючи договорити. — Я хочу мати змогу забрати його назад до початку Злив.

— Забрати його до Злив? — Дзерн хитро видав сухощавий звук, схожий на сміх. — Ти справді гадаєш, що він доживе? А якщо й доживе — це коштуватиме тобі чимало сонць...

Намір Камрава повернутися по мене викликав дивне відчуття. Я не знав, чого в мені більше — здивування чи тривоги. «Хіба він доживе?» — ця фраза Дзерна пролунала як вирок. 

— Напиши мені розписку, — мовив Камрав і, не торгуючись, кинув на стіл два масивні золоті кільця.

Коштовності безслідно зникли в прудких лапках Дзерна.

Камрав розвернувся до виходу й, жодного разу не озирнувшись, попрямував геть. Дарлен співчутливо поплескав мене по плечу й поволі поплентався слідом за ним, під здивоване кректання Дзерна.

І ось саме в цю мить, коли я вже грішним ділом подумав, що залишків моєї свободи вистачить для швидкої втечі, відчув сильний поштовх у спину. Над самою головою глухо проричали:

— Босх, іти!

Я різко обернувся, наскільки дозволяли кайдани, й завмер. Просто за моєю спиною стояв триметровий велетень. Я не почув ані кроків, ані шелесту одягу, ані найменшого звуку, який міг би видати його наближення. 

Я мимоволі напружився. Вовк мовчав, не подавши жодного сигналу небезпеки. Від цього ставало не по собі: якщо навіть він не помітив наближення велетня, то на що мені тепер покладатися? 

Мабуть, моє спантеличення було аж надто очевидним, бо Дзерн за своєю перегородкою видав щось схоже на зловтішну насмішку.

— Босх, іти! — вже вимогливіше прогримів гігант, знову штовхаючи мене в бік важких дубових дверей, що вели у внутрішні приміщення.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше