Розділ 2. Раб чи Воїн?

Розділ 2. Раб чи Воїн?

Глава 1.

Свідомість поверталася уривками. Я відчував, що мене кудись везуть, але щоразу, як тільки мої поневолювачі помічали, що я отямлююся, сірий туман знову оповивав голову. Скільки часу це тривало, я не мав жодного уявлення.

Коли мені нарешті дозволили остаточно прийти до тями, я виявив себе на кораблі посеред безкрайого моря. Удалині височіла та сама гігантська гора, і з кожною секундою палуба під ногами відносила мене від неї все далі й далі.

Усе моє єство волало від розпачу: я віддалявся від своєї єдиної мети й від розуміння того, хто ж я такий насправді.

Я все сидів і дивився на гору, що віддалялася, не помічаючи нічого навкруги. Теплий бриз огортав мене вологим та солоним повітрям.

Мене вивів із медитативного стану поклик:

— Хорте Кадзінт, ет вал зіт? — спитав один із кішкоподібних воїнів, тримаючи в руках дерев'яну миску з якоюсь сірою масою всередині.

І лиш тоді я почав сповна усвідомлювати довкілля: гудіння вітрил, рипіння шпангоутів і щогл під натиском вітру, уривчасті розмови невідомою мовою довкола та важкі металеві кайдани на своїх руках і ногах.

— Ет вал зіт! — уже ствердно мовила істота, яку я про себе подумки охрестив «кошаком».

Він уважно роздивлявся моє здивоване обличчя, на якому виразно читалося повне нерозуміння. Зрештою кошак поставив миску на палубу переді мною, відчепив від пояса шкіряний бурдюк із якоюсь рідиною та кинув його мені в руки.

Я незграбно підхопив бурдюк — рухи сковували важкі кайдани на зап'ястях — і відкоркував його.

У ніс одразу вдарив насичений аромат стиглих ягід із легким відтінком бродіння. «Зрештою, якби вони прагнули моєї смерті, то вбили б іще в байраці, а не бавилися б з отрутою зараз», — промайнула прагматична думка.

Я обережно пригубив рідину. До рота хлинув приємний солодкувато-кислий напій. Хвиля м'якого тепла миттєво розлилася жилами, знімаючи напругу у виснажених м'язах, а мозок затягнуло легким, хмільним туманом.

І саме в цю мить до мене дійшло: я перестав відчувати Вовка.

Тобто він нікуди не зник, але його присутність стала геть приглушеною — ніби звір усередині поринув у глибокий, безтурботний сон. Напій діяв як потужний седатив для моєї магічної чи ментальної сутності.

Кошак, який уважно стежив за кожним моїм рухом, помітив, як помутніли мої очі й розслабилося тіло. Він видав щось середнє між горловим риканням і сміхом, після чого гучно закричав на весь корабель:

— Хорте Кадзінт делакунт он кунт!

Палуба миттєво вибухнула багатоголосим регітом кошачих воїнів.

— Делакунт он кунт! — луною рознеслася їхня перекличка з усіх кутків судна, від мачт до корми.

Раптом сміх і вигуки припинилися в одну мить — мов відрізало.

Кошак, який щойно витріщався на мене, вмить став смертельно серйозним, вихопив бурдюк з моїх рук, різко розвернувся й швидко зник у юрбі. Палуба миттєво поринула в демонстративну імітацію бурхливої роботи: матроси гарячково підтягували канати й драїли дошки.

За спиною я почув чиїсь легкі, майже невагомі кроки. Разом із ними по палубі хвилею розливалася крижана тиша.

Повільно повернувши голову, я побачив постать у сірому балахоні. Погляд її невидимих під каптуром очей ніби пронизував мене наскрізь, розтинаючи й вивертаючи душу.

Постать мовчала. Вона повільно підняла сіру, кігтисту кисть на рівень мого обличчя. Довгі пальці ледь помітно ворушилися в повітрі.

Я фізично відчув, як ці пазурі ніби порпаються в моїй голові, гарячково шукаючи щось у глибинах пам'яті. Проте мій мозок був порожнім і хмільним від ягідного соку — окрім розмитих, туманних образів останніх кількох днів, там не залишилося геть нічого.

Це тривало кілька хвилин у абсолютній, гнітючій тиші. Зрештою постать роздратовано опустила руку, розвернулася й мовчки попрямувала до кормової надбудови, де розташовувалися каюти.

Щойно важкі двері за нею зачинилися, палуба знову ожила. Звідусіль донісся стишений шепіт, у якому виразно відчувалися суміш жаху та щирого здивування:

— Ваарг!..

Я взяв миску із сірою кашею. Усередині міцніло непохитне бажання вижити, а щоб жити — потрібно було їсти.

Речовина виявилася трохи солонуватою, але надзвичайно поживною. Цієї миски вистачило, аби нарешті вгамувати голод, який переслідував мене від самого пробудження в степу.

Відклавши порожній посуд убік, я почав спостерігати за кошаками, вслухаючись у їхнє белькотіння й намагаючись за контекстом вловити значення окремих слів.

Але для того, щоб вижити в цьому світі, мені потрібно було найголовніше — зрозуміти, хто я.

Свого справжнього імені я досі не пам'ятав. Тож вирішив узяти місцеве.

Як вони там зверталися до мене?

Хорте Кадзінт?

Звучить поважно. Судячи з тону воїнів, саме таким воно й було.

Кадзінт?