Розділ 1: Дивний новий Світ

ВОЖАК: Світ за завісою

Пролог

— Що з ним? — спитав голос.

— Не знаю, — відповів інший, — але його розум на межі.

— Цей покидьок кудись його тягне, ми не можемо втримати його тут, — продовжив перший голос.

Тут втрутився третій голос, який звучав дещо механічно:

— Його затягує в сторонній потік, який не є частиною моєї мережі... Проходить етап синхронізації...

Ім'я потонуло в шумі потоків.

— Ми можемо за ним піти? — спитав перший голос.

— Це неможливо. Ця територія ізольована від мене на цей час, — відповів механічний голос.

— Тоді нам залишилося чекати. Він — воїн, — відповів другий голос.

Розділ 1: Дивний новий Світ

Глава 1

Це тривало вічність. Не було нічого: ні світла, ні дотику, ні смаку, ні запаху. Лише чиста свідомість, яку розривало на шматки та зшивало знову — з сутністю, якої я не розумів. Минали роки, століття, еони.

Мій розум руйнувався і відроджувався знов і знов, доки остаточно не стерся спогад про те, хто я є. І весь час щось інше, чуже, намагалося проникнути в цю кузню свідомостей і зруйнувати її. Проте її щупальця щоразу обпікало вогнем чистих свідомостей, що намагалися сплавитись в одне ціле.

В один із таких моментів моя свідомість вибухнула — і я відчув дотик вітру.

Я стрімко відкрив очі та зробив свій перший вдих. Тіло здригнулося від пекучого болю — я забув, як дихати. Судоми вивертали шлунок назовні, очі боліли від надлишку світла та кольорів, а звуки й дотики були найбільшими катами: вони буквально різали мій розум і тіло новими відчуттями.

Посеред цього океану болю щось у моїй голові волало про небезпеку: «Завмри, не рухайся, озирнись!»

Мої інстинкти змусили мене прислухатися до цих порад. Я завмер, лежачи на спині, і крізь сльози побачив низьке багряне — абсолютно незнайоме мені — небо.

В голову прийшла перша усвідомлена думка: «Хто я?»

Я підніс руку до очей, закриваючись від яскравого світла двох сонць. Міцна чоловіча рука.

Чоловіча?

Раптом я усвідомив, що існують чоловіки, жінки, тварини, предмети... Знання затопили мене, змушуючи мій мозок захлинатися в потоці нових знань і термінів, але усвідомлення того, хто я і де знаходжуся, все ще не було.

Я повільно перевернувся на живіт і озирнувся довкола. Навкруги простягався рівний, наче полотно, степ, укритий дивною високою травою темно-зеленого майже бурого кольору. Назви самі випливали з пам'яті, природно описуючи світ навколо.

Удалині виднілася гора — вона була єдиним орієнтиром у цьому дивному й загадковому світі.

Раптовий порив вітру змусив мене усвідомити, що я абсолютно голий. І ця думка чомусь змусила мене голосно розреготатися.

Не звертаючи уваги на заклики сутності заспокоїтися та затаїтися, я качався у високій траві, задихаючись від істеричного сміху, доки той не переріс у судомні схлипування.

Ще деякий час я просто лежав і вдивлявся в незнайоме багряне небо — знесилений і без жодної думки. Потім підвівся й знову озирнувся.

Сутність заволала знову: «Небезпека! Ми помітні! Пригнися, зачаїся!»

Я роздратовано хитнув головою й процідив уголос:

— Тихо ти! Ми тут одні на десятки кілометрів.

Мій голос звучав хрипло й сухо, ніби зв'язки працювали вперше в житті. Я вгамував нову хвилю істерики, що підступала від усвідомлення, що розмовляю сам із собою.

Сутність незадоволено забурчала, але заспокоїлася, і я ще раз поглянув на гору.

З другого погляду я зрозумів, що гора розташована значно далі, ніж здавалося спочатку. Зараз виднілася лише її верхівка, яка, здавалося, торкалася самого небесного склепіння.

Ошелешений, я зробив крок уперед — і різкий біль у ступні миттєво повернув мене до реальності.

Я підняв ногу й оглянув її: у основі ступні стирчав гострий уламок кістки. Присівши, я вдивився в гущавину трави... Всюди валялися уламки кістяків зі слідами чиїхось зубів. Усвідомлення того, що тут я далеко не один, викликало запаморочення та нудоту.

Сутність знову заволала про небезпеку. І цього разу я до неї прислухався.

***

Я рухався в напрямку гори. Сонця вже давно сховалися за небокраєм, проте надзвичайна кількість зірок давала достатньо світла для впевненого руху вперед.

Тепер мої ноги захищали саморобні постоли, а на поясі, сплетеному з міцної степової трави, висів кістяний клинок — гострий уламок ребра невідомої тварини.

Після того як я витягнув уламок з ноги, одразу зрозумів: босоніж далеко не зайду. Єдиним матеріалом довкола була трава. Руки самі вирвали жмут і почали спритно крутити та плести. Гострим краєм кістки я інстинктивно відрізав надлишки зі свого майбутнього взуття — під задоволене бурмотіння сутності.

Я навіть не здогадувався, звідки в мене ці навички, але вони допомогли зберегти ноги від дрібних уламків скелетів, ледве прикритих травою.