Частина п’ята. Сукні замість яблук

Любити – означає перестати порівнювати.

Бернар Грассі

Богдан відчув щирий подив, побачивши на порозі незнайомку зі знайомим поглядом. Та послухавши її розповідь, він зрозумів, що до того не знав, які то відчуття, коли дійсно сильно дивуєшся.

Зараз дівчина сиділа навпроти нього з округленими зеленими оченятами й покусувала власні губи. З одного боку, йому було шкода її, бо він явно збентежив Єву такою реакцією, але з іншого — це ж треба було додуматися до такого. Навіть пошуки колишніх можна зрозуміти, але точно не тих хлопців, з якими ніколи нічого не пов'язувало.

— Я бачив, що ти залипала на мене.

— В сенсі?! Що? І ти також?

— Але я думав, що ти мене за кілометр обходила, бо здогадалася.

— Про що? Бодай тебе, Богдане! Про що в дідька я мала здогадатися?! — Єві раптом сяйнула здогадка — цей кретин насміявся від душі й зараз знущається з неї.

— Мені дівчата не подобаються, — нарешті відірвав погляд від надзвичайно цікавої підлоги.

Хлопець старався відстежити кожен міліметр зміни на її обличчі, аби зорієнтуватися, що вона про це думає. Та окрім шоку нічого видивитися не виходило. І навіщо було розповідати? Просто сказав би, що не подобалася і випроводив з квартири.

Та поки Богдан подумки кусав лікті, у Єви руйнувалося багаторічне стереотипне уявлення про Бодю-малолітнього бабія. Добре, що вона здуру не написала йому, коли вчилася у молодших класах. Тоді дівчина думала так: чудово, якщо хлопець відповість взаємністю, але якщо й ні, то їй не доведеться відчувати незручність щодня зустрічаючись з ним. Але так і не наважилася.

— І ти знав про це ще з садочка?

— Незвично почути такий подив у голосі людини, яка прийшла розповісти мені, що задивлялася на мене, коли мала всього років п’ять.

Єва відчула, що зараз має сказати щось розумне, чи бодай таке, що покаже, що вона не почала думати про нього погано. Раніше їй не доводилося потрапляти в подібні ситуації, тому відшукувати слова виявилося складно. Втім, зібрати до купи думки дівчина не встигла. До квартири раптом влетіла жіночка років сорока п’яти з гучним «Синку, де ти? Я до тебе на гостину!».

Богдан підскочив з дивану, його очі забігали туди-сюди, та й сам він сіпався то в один бік, то в інший. Єва вже відкрила рота, аби покепкувати з того, що дорослий хлопчик так перелякався візиту своєї мами, але він миттєво затулив його долонею і потяг свою гостю на балкон. По дорозі дякував вищим силам за те, що мама завжди традиційно в першу чергу йде на кухню, де розкладає покупки. Насправді він дратувався, коли вона буквально забивала холодильник їжею — ніби її син не здатен навіть супу самостійно приготувати. Але сьогодні це було на руку.

— Що відбувається? — запитала обуреним напівшепотом.

Хлопець, який саме завершував з максимально непомітним зачиненням дверей, аж підскочив від того, на скільки голосно Єва говорить. Поклав руки їй на плечі:

— Пригнися, — ледь розтулив губи.

— Чому ми ховаємося від твоєї мами? — вже пошепки запитала дівчина, піддавшись натиску його долонь. — Тут тісно і чимось смердить, між іншим, — про себе потішилася з того, що нарешті побачила хоч один куточок у цій квартирі, який не виглядає ідеально.

— Вона одержима бажанням одружити мене. Варто їй побачити мене з дівчиною, одразу сватає. Я через це з’їхав з нашої сімейної квартири. Жодна подруга не могла спокійно в гості зайти.

— Як це? Я точно пам’ятаю, що ти завжди в цьому домі жив.

— Ага, тільки на першому поверсі, а ми зараз на сьомому.

— Бодю, це тупо. Вона нас знайде і буде дуже незручно.

— Не знайде, якщо ти не будеш так голосно скиглити. В неї свій ключ, яким вона відчинила двері. Побачить, що я не виходжу, загляне в пусту кімнату та й піде собі.

Так минала хвилина за хвилиною, а з квартири час від часу долітав то приглушений стукіт, то жіночий голос, який кликав «Бодечку». Єва, вже геть не відчуваючи нижніх кінцівок, вирішила їх розправити. Сіла на лівий бік, обпершись ліктем об ногу Богдана, і простягнула їх вперед, на скільки це дозволяла захаращеність балкона. Та не встигла вона зрадіти, як відчула, що влізла у щось дивне каблуком лівої туфлі. Ще більше напружило посилення стійкого смороду. З абсолютно неприємним передчуттям втупилася в злегка перекошений брудний білий мішок. В ньому збоку була дірка діаметром сантиметрів вісім-десять, і саме в неї поцілила своєю шпилькою Єва.

З німим запитанням втупилася в Богдана. Той аж червонів від спроб стримати регіт. Він точно знав, що в тому мішку!

— Якого біса? — майже зашипіла. — Чому відчуття таке, ніби в лайно влізла?

Скривилася і примружилася, гублячись в неприємних здогадках, почала підсовувати ногу до себе. Разом з підбором вона витягла гнилу картоплину середніх розмірів, яка прилаштувалася на ньому, ніби шматок м’яса на шампурі. От тільки аромат зовсім не радував нюх.

— Твою… — ледь втрималася, аби не забути, що вона — інтелігентна леді. Натомість люто затрусила ногою, намагаючись таким чином прибрати з туфлі «здобич». Частина картоплини відвалилася, але ляпки полетіли на іншу ногу. Сильніше скривилася і затрусила кінцівкою з подвійно силою. Захопившись, Єва зачепила ногою старенький керамічний вазон з давно засохлим фікусом. Залишки картоплини також нарешті відвалилися… прямісінько на ногу дівчини. Через капронові колготки вона відчула неприємну вологу, яку для повного щастя ще й землею засипало.